Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

і про якого, згадуючи його щодесять років, я думав: «Але ж то був барон де Шарлюс, чи ти ба!» Дукиня Ґермантська на весіллі доктора Переп’є, пані Сванн у рожевій сукні у мого діда в перших, пані де Кам-бремер, Леґранденова сестра, така пишна дама, аж брат її злякався, як би ми не попросили його познайомити нас із нею, — цих образів, так само як і всіх інших, пов’язаних зі Сванном, Сен-Лу тощо, було так багато, що мене розважало, коли я віднаходив їх, виставляючи їх таким собі фасадом перед порогом своїх стосунків із різними особами, але ці образи зливалися для мене в єдиний образ, синтезований у мені навіть не буттям: із буттям цього образу ніщо вже не пов’язувало.

Звичайно, одні люди пам’яткі, а інші не пам’яткі (тут не йдеться про постійну забудькуватість, у якій живуть турецькі посли та інші, коли вони завжди можуть знайти — попередня новина вивітрюється через тиждень або її, як злого духа, виганяє наступна — місце для новини, суперечної з уже доведеною до їхнього відома), але навіть дві особи з однаковою пам’яттю пам’ятають не одне й те саме. Одна злегковажить факт, страх який гризький для іншої, зате спіймає на льоту, як щось характерне і симпатичне, чиєсь кинуте знічев’я слово. Незацікавленість у помилці, якщо твій прогноз виявляється хибним, б’є по тривкості спогаду про цей прогноз і незабаром можна буде запевняти, що прогнозу й не давалося. Врешті, глибший, безкорисливіший мотив так сильно диверсифікує спомини, що поет, майже зовсім забувши факти, про які вони йому нагадують, зберігає скороминуще враження. Ось чому буває, що через двадцять років відсутности, замість очікуваної урази, ми зустрічаємо мимовільне і несвідоме пробачення, а замість сліпої ненависти (сліпої в наших очах, бо ми й собі забуваємо про погане враження від нас самих) — голос розуму. Дати з історії життя, хоч би й найближчих нам осіб стираються в нашій пам’яті. А що минуло щонайменше двадцять років відтоді, як дукиня Ґермантська вперше побачила Блока, вона ладна була присягтися, що Блок одного з нею панського ложа і що дукиня Шартрська чукикала його на колінах, коли він мав заледве два рочки.

Скільки разів ці особи верталися до мене протягом свого життя, різні обставини якого появляли, здавалося, тих самих істот, але в різних подобах і щоразу з іншою метою! І строката розмаїтість точок мого життя, крізь які пройшла нитка життя кожної з цих осіб, сплутала кінець кінцем нитки, здавалося, найвіддаленіші між собою, немовби життя посідало тільки обмеженим набором ниток для мереження найрізноманітніших узорів. Що спільного, скажімо, у моїй строкатій минувшині між моїми візитами до вуйка Адольфа, сестрин-цем маркізи де Вільпарізіс, маршалової кузини, Леґранденом та його сестрою, а також давнім жилетником, Франсуазиним дворовим приятелем? Але сьогодні всі ці різні нитки злучилися, аби створити канву життя тут подружжя Сен-Лу, там знов молодої пари Камбремерів, не кажучи вже про Мореля та стількох інших, і всі вкупі вони сприяли формуванню обставин, ніби зрощених в одну цілість, де люди правили всього-но за складники. А я вже досить прожив на світі, аби для майже кожної з цих істот, зустрінутих на шляху, знайти у своїх спогадах її заперечення і вивести з неї іншу істоту. До споминів про Ельстіра, якого я бачив на місці його слави, я міг приточити найдавніші згадки про Вердюренів, Коттарів, розмови в рівбельському ресторані, ранок, де я познайомився з Альбертиною, та багато інших. Так само колекціонер, угледівши одну зі стулок вівтаря, пригадує, в якій церкві, в якому музеї, в чиїй особистій колекції осіли інші (чи гортаючи ліцитаційні каталоги або ходячи по антикварах, знаходить нарешті предмет, близня його стулки, до пари їй); він потрапить реконструювати у своїй голові пределлу, цілий вівтар. Як відро, коли його тягнуть на ланцюгу з колодязя, ударяється кілька разів і з супротивних боків об цямриння, не було в моєму житті жодної особи і майже жодної речі, яка не загніздилася б у ньому і не відігравала по черзі різних ролей. Просте салонне знайомство чи бодай якісь меблі, відкопані по кількох роках у моїй пам’яті, показували мені, що життя не перестало ткати довкола розмаїті нитки, що врешті оповивали його гарним, незрівнянним оксамитом відшумілих весен, подібним до того, що у старих парках засновує смарагдовим футляром звичайну водогінну трубу.

І справа тут не в тім, що лик цих осіб наводив на думку про сонні з’яви. Для них самих життя, приспане уже в молодості та в коханні, дедалі більше ставало сном. Вони забували про давні урази та зненависть, і, щоб упевнитися, що це саме той, із ким вони не розмовляють уже десять років, мусили заглядати до реєстрів, але ті теж були млисті, як сон, у якому нас хтось образив, а ми не знаємо хто. Всі ці марення призводили до контрастних явищ політичного життя, коли в уряді знов опинялися ті, кого оскаржували у вбивстві та зраді. І цей сон робився дрімучим у деяких старців, як смерть, якщо попереднього дня вони кохалися. У такі дні ні про що не можна було просити у президента Республіки, він забував усе. Відтак, якщо йому на кілька днів давали спокій, до нього вертався спогад про державні справи, випадковий, як спогад про сон.

Іноді істота, геть несхожа на ще недавно мені знайому, з’являлася не в одній личині. Цілими роками Берґотт являвся мені лагідним і боським патріархом, аж я ставав правцем, наче перед попелястим капелюхом Сванна чи фіялковим манто його дружини, чи таїною, якою родове ім’я оточувало дукиню Ґер-мантську навіть у салонах: майже казкове коріння, уроча міто-логія зв’язків, зведених згодом до буденщини, але проектованих у минуле, наче на небесну баню, жмутом сяйва,

подібного до того, яке розсіває іскристий хвіст комети. І навіть взаємини, не зав’язані в таємниці, як-от моє знайомство з маркізою де Сувре, сьогодні такі сухі й суто світські, зберегли у своїх початках першу усмішку, супокійнішу теплішу й лагіднішу і так соковито уписану в повняву полуденного узмор’я чи у схилок весняного дня у Парижі серед гуркоту екіпажів, здійнятого куру і скаламученого, як вода, сонця. І, може, маркіза де Сувре, вийнята з цих рамок, вартувала не більше, ніж споруди — наприклад, Салюте — які, зовсім бе-зокрасні, здаються пишними лише там, де їх зведено, але вона становила собою частину лоту спогадів, що їх я оцінював «гамузом», не застановляючись, скільки там заважить особа маркізи де Сувре.

Ще більше, ніж фізичні