Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

що він був без штанів. Одна баба підійшла до нього й без церемонії підняла йому хітона, щоб упевнитись, чи дійсно у нього немає штанів.

Це дуже засоромило Калікрата.

– Безштанько! Безштанько! – заверещали скитенята, а баби зняли такий лемент, що в Калікрата залящало у вухах.

Визволив Калікрата Рудий, що натрапив на цей випадок. Він порозганяв дітвору, а бабам сказав кілька слів. Слова його, очевидячки, влучили в саме їхнє серце, бо вони почали плювати вслід Рудому й розійшлись, огризаючись, як собаки. Калікрат уже не знав, як дочвалав додому.

Діодор порадив Калікратові вбратися в скитську одежу й пообіцяв піти з ним таборищем. Над вечір він і Діодор одягли шкуратяні штани, постоли й довгі сорочки. Діодор, вештаючись по степах скитських, звик до цього вбрання, але Калікратові чудернацьким здавалось воно, особливо ці незграбні штани… йому було в них важко, жарко й незручно, але робити було нічого, бо він добре пам’ятав зустріч із скитськими бабами.

Греки вийшли з намету й пішли таборищем. Прибували все нові й нові скитські родини. Гості голосно вітали знайомих, збирались докупи й передавали один одному степові новини. Балакали про те, що по тих місцях, де минулого року запалено сухий степ, трави пішли густі й соковиті, що цього року знову з’явився чорний павук і що від укусів його вмерло багато народу. Один розповідав про те, що в нього втекло десять невільників, але він наздогнав їх коло Кам’яної могили, частину побив, а решту осліпив, щоб не втекли вдруге.

Оповідання це викликало цілковите співчуття всіх скитів, і Діо-дор почув, як один із них назвав того, хто виколов очі невільникам, молодцем.

Дим стелився поміж возами, і в повітрі стояв запах страви. Де-не-де доїли кобилиць. Кобилиці стояли рядком, а невільники, роздувши щоки й блимаючи невидющими очима, дмухали в якісь кістяні дудки, що їх вводили кобилицям. Це була така дивовижна й дика картина, що Калікрат остовпів, побачивши її вперше.

– Нащо вони дмухають у ці дудки? – спитав він кухаря, що з огидою дивився на це доїння.

– Вони думають, що від цього набрякають жили, і вим’я спускається нижче, але я думаю, що це дурниця, – відповів Діодор.

Інші невільники, підставивши великі дерев’яні макітри, доїли кобилиць. Молоко дзюрчало й білими цівками падало в макітри. Трохи далі кружка сиділи обшарпані, брудні й знесилені старі невільники. Макітри з молоком стояли в них між ногами, і вони, ухопившись за вінця макітер, бовтали молоко. Коло них стояв видющий невільник і стежив, щоб сліпці бовтали добре. Коли один із невільників, старий дідок із хворими невидющими очима, досить сильно трусонув макітру й розлив частину молока, доглядач із усієї сили вдарив його по голові кістяною дудкою. Дідок, сподіваючись другого вдару, нахиливсь і перекинув макітру. Молоко розлилося по землі. Видющий невільник кинувсь на нього й почав бити ногами.

Діодор потягнув Калікрата геть од цього місця.

На великому майдані, що був серед таборища, зібравсь великий натовп скитів. Вони стояли кругом, а посеред кола стояв босий ма-ненький ворожбит, обвішаний амулетами, дрібними кістками й якимись цяцьками, а на поясі в нього висіли постоли. Коло нього стояла невеличка козубенька. Ворожбит одчинив покришку козубеньки й заграв на сопілці. З козубеньки визирнула чорна гадюча голова й знову сховалась. Ворожбит засвистів дужче. Гадюка виповзла з козубеньки й звернулась кільцем на землі.

Потім засичала, підвела голову й висунула вилкуватого язика. Ворожбит почав дратувати гадюку, штовхаючи її довгою паличкою з рогаткою на кінці. Вона кинулась на ворожбита, але він збив її паличкою й придавив рогаткою до землі. Коли він пустив її, вона стала на кінець хвоста, випроставшись як палиця, і плигнула від ворожбита на скитів. Кільце скитів розірвалось перед гадюкою, і гадюка швидко поповзла геть. Ворожбит наздогнав її й загнав на старе місце. Знов придавивши рогаткою до землі гадюку, він почав щось примовляти й пританцьовувати перед гадюки. Через хвилину він скрикнув і ухопивсь за праву ногу. Глядачам здалось, наче він сколов ногу на колючку.

Насправді це було так, бо він подивився на ногу, вилаявсь, зняв із пояса постоли й узувся. Потім обійшов круг гадюки, провів ногою по землі кругову смугу й пустив гадюку. Почувши, що вона вільна, гадюка випросталась і, як стріла, кинулась геть од козубеньки, але, долізши до кола, що зробив ногою ворожбит, поповзла по ньому, наче не маючи змоги вибратись звідти. Вона кинулась у протилежний бік кола, але й там зупинилась біля смуги, що провів ворожбит. Вона кидалась з одного кінця в другий і не могла вилізти з цього зачарованого кола. Ворожбит загнав її паличкою в козубеньку й зачинив покришку.

– Невже він зачарував гадюку? – спитав Діодора Калікрат.

Діодор усміхнувся.

– Я раніш також думав, що ворожбити знають, як чарувати гадюк, але один мій приятель ворожбит, якого я добре почастував вином, признавсь мені, що чарування тут нема ніякого, а гадюка не виходить із кола через те, що ворожбит мастить постоли баранячим лоєм. Гадюки начебто не терплять духу цього лою. Не знаю, може, й збрехав мені ворожбит, але ти помітив, що він, наче наколовшись на колючку, взувся в постоли й уже в постолах обійшов гадюку.

Вже стемніло, коли греки повернулись додому, і Калікрат з великим задоволенням скинув із себе шкуратяні скитські штани.

Серед дикого поля на зеленому квітчастому тлі безкрайого, з фіялковими долинами степу, вирізняючись тоненьким гостряком на синьому небі, стоїть чорна, незграбна кучугура з старого сухого хмизу. Завдовжки та й завширшки вона стадії зо три, а заввишки значно більша, ніж високі могили, розкидані по степу. Три боки її стрімко спадають додолу, четвертий має протяглий схил, так що ним легко зійти на кучугуру. На кучугурі стоїть теж зроблений із хмизу горбок, а на горбку вістрям угору стирчить іржавий залізний меч. Здалеку кучугура бовваніє й синіє, як гора, і здається, наче шапка небувалого велетня впала з неба на землю й укрила майже двадцять п’ять десятин степу.

Білі сріблясті хмарки пливуть весняним небом понад кучугурою; ласкавий вітрець хвилює барву степового килима й шепоче травами коло неї; сонце високе ллє своє проміння і на степ, і на річку, що в’ється степом, і на чорну кучугуру, а вона стоїть, як марюка, чорна, недоладна, і мовчить, а коло неї лежить ще чорніша від неї холодна тінь. Мовчить кучугура і з презирством дивиться і на степ, і на небо, і на шпаків, що посідали на неї й свистять, тріскотять, підстрибуючи по старому порослому