Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

мохом хмизу; і на хохітву, що вихопилася з трав і пролетіла понад самим вістрям меча; і на косяк сірих гусей, що полетів на далеке степове озерце; і на все, що живе й радіє зо дня, радіє з кожного променя цілющого сонця. Іноді з очеретів річки здіймуться незлічимі хмари сарани. Зашумить, загуде сарана, наче ліс у негоду; чорною хмарою вкриє сонце, потім розірветься, градом упаде на степ, на кучугуру, а вранці знову здіймається, полетить далі, а після себе залишить чорний, без билиноньки, без квітоньки степ. Мовчить і тоді кучугура й радіє, що смерть пройшла коло неї, і довго ще смердить саранячим падлом, бо багато сарани, набившись густо в щілини поміж хмизом, загинуло там, не мавши змоги вибратись із кучугури.

Коли ж небом підуть олив’яні осінні хмари, посохнуть трави й завмре степ, а скажений північно-східній вітер дмухне крижаним подихом і пожене перед себе ватаги перекотиполя, загомонить, загуде тоді кучугура, розмовляючи з вітром: радіє тоді кучугура, сміливо підставляє груди холодному вітрові, а вітер ламає хмиз, зриває його з кучугури й далеко односить у степ. Але кучугура глузує з вітру, вперто стоїть серед степу, а в сірому небі стирчить вістря меча.

Коли на весні знесилена від боротьби з вітром кучугура осідає трохи, приходять скити, привозять сотні возів нового хмизу й підправляють кучугуру. Сюди, до цієї кучугури, зібралися скити з усієї округи справляти свято бога війни та принести жертви своєму без-щадному богові.

Олександер і Калікрат теж приїхали подивитись на свято, а Діо-дор залишився вдома: він бачив уже це свято й без огиди та обурення не міг згадати про нього.

Скити тисячоголовою юрбою вкрили степ коло кучугури. Ближче до неї стояли войовники й скитське панство, а далі хвилювалося море простого люду. Поміж скитами, як миші в траві, шмигляли скуйовджені скитенята. Жінки прийшли з дітворою, що, як реп’яхи, держались за своїх матерів. Уквітчані дівчата цокотали, як сороки, і поглядали на хлопців. Царя ще не було.

Греки із зацікавленням розглядали дивовижну кучугуру, і око їхнє, звикле до чудових портиків і капітелів еллінських храмів, не могло зрозуміти мети цієї незграбної будови, зрозуміти, для чого знадобилась така велика купа хмизу.

На кучугурі не було ще нікого, і тільки якась хижа птиця, не лякаючись великого натовпу, підлетіла до меча й лагодилась сісти на саме вістря, але це не вдалося їй, і вона, нахилившись боком, полетіла за вітром понад степом. Коло кучугури стояла купка обшарпаних, зі скуйовдженим волоссям людей, чоловіків тридцять. Це були полонені, яких мусили принести в жертву богові. Калікрат уже знав од Діодора, що в кожній окрузі скитській була така кучугура, і в жертву богові приносили соту частину занятих у полон бранців.

З великим жалем дивився молодий грек на бранців. Тут були старі чоловіки й зовсім молоді хлопці. На лицях в одних видно було байдужість до всього, видко було, що вони скорились перед своєю долею, в інших – жах, невимовна журба й сум, і вони напівбожевільними очима дивились на кучугуру, на натовп своїх ворогів, що оточував їх з усіх боків. Серед бранців стояв кремезний сивуватий чоловік; він один держав високо голову і з гордим презирством дививсь на скитів.

Руки бранцям було скручено назад і зв’язано. Коло них огиналась велика юрба ворожбитів, і серед них був головний ворожбит Вовк, якого бачив Калікрат першого дня, як приїхав до таборища. Ворожбити пошепки балакали поміж себе й холодними очима поглядали на бранців. Видко було, що дивились вони на них, як на жертовну худобу. Недалечко від бранців стояла інша жертовна худоба: досить великий гурт волів і косяк коней. Ззаду греків залунали крики й гомін:

– Дорогу цареві! Дорогу цареві! – вигукували два верхівці й розмахували нагаями.

Показався цар на вороному коні, що басував під ним, з великим натовпом повірників. Серед них Калікрат побачив і Таргітая. Цар був блідий і наче хворий. Він спинив коня й тихо крізь зуби привітався до войовників. Войовники підняли вгору списи, вдарили ними об землю й голосно відповіли цареві.

Цар повернувсь до кучугури й махнув рукою. Ворожбити заметушились коло бранців, підскочили по двоє до кожного бранця й повели їх на кучугуру. Поперед усіх ішов старий ворожбит, якого вже знав Калікрат.

На кучугурі ворожбити постановили бранців у ряд і поздирали з них вбрання, а головний ворожбит підійшов до жертовника, підняв угору руки й почав вигукувати молитви. Він кричав голосно й дико, а вітер підхоплював його слова й розкидав степом.

– Боже! – кричав ворожбит. – Я звертаюсь до тебе, хай на війні завжди щастить сколотам! Хай завжди тучні їхні луки будуть, гострі списи й мечі їхні, а стріли, як блискавки, падають на ворогів їхніх. Хай чорною хмарою вкривається степ од війська сколотського і, як од сарани, нищаться землі й міста ворожі! Як вовки сайгаків, хай завжди женуть сколоти ворогів своїх, як гадюки серед трав степових, хай підповзають сколоти до ворожого табору, як орли, літають в бійці й, як ворони, клюють серця ворожі!

Голос ворожбита здіймавсь дедалі вище. Він бив себе в груди кулаками й прискав слиною.

– Зроби це, боже! – хрипливо гукнув він.

– Зроби це, боже! – підхопило схвильовано скитське море, заревло і, як шумовиння, кинуло в повітря останні слова ворожбитові.

Калікрат поглянув навкруги. Хижі обличчя оточували греків з усіх боків. Скити, витягнувши шиї, втопили налиті кров’ю очі у ворожбита, а войовники, піднявши вгору списи, почали бити ними в свої щити, і волов’ячі шкури, якими було обтягнуто щити, загули, як барабани.

Пожалкував тоді Калікрат, що не залишився вдома й не послухався Діодора, що радив йому не йти на це свято. Ворожбит знову підняв угору руки й заголосив, і заспокоїлось скитське море. Вітер шарпав довге сиве волосся ворожбитове й розносив степом криваві жадання скитів.

– Боже! – знову крикнув ворожбит, і голос його, як гадючі зуби, уп’явсь у душу молодого грека. – Боже, дай попопити, попоковтати молоді нашій ворожої крови. Хай із кров’ю ворожою потече в жилах їхніх одвага й завзяття ворожі! Зроби це, боже!

– Зроби це, боже! – заревли скити.

І довго ще похоже на це щось вигукував ворожбит, поки не зірвав голосу й не захрип зовсім, а Калікрат із жахом поглядав навкруги й почував себе, як коза, що попала у вовчу зграю.

Нарешті ворожбит, викричавши, мабуть, усі молитви, які знав, підійшов до жертовника й узяв з нього в ліву руку велику чашу, а в