Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

загривку волохатого заброду з лісу. Сиз — той тягав зелені кущі барбарису, йому допомагав глухий Лапоня. А ще плутався коло них, весело встрявав у балачку, всім показував і усіх напучував невгамовний Хвороща. Він говорив, що треба сюди не кущі, а гудину з бочками-динями, от вони, вражі гостоньки, і пурхнуть тоді з лісу, як круки на заячий потрох.

Робота кипіла, а хмари сунули, сунули з пущі, чорною поволокою закривали небо. І щось гримкотіло під хмарами. Стовуси й тривуси думали, що то грім. Аж ні, погримувало, вибивало в бубон десь збоку, коло Щербатих скель. Якийсь шум, якісь глухі удари, виторохкування, тріскотнеча наростали, від скель перекочувалися до лісу.

Всі кинули роботу і напружено прислухалися.

— Чуєте? Як в трубу гуде…

— Може, там похорон?

— Та ні, це ті самі, з печер…

В гурті перемовлялися, і спершу ніхто й не помітив, що Сиза коло них уже нема. Його повело. Так, так, Сиза повели ноги! Він приклав руку до вуха, вслухався в гул із темряви, а ноги самі переступали, намацували стежку і швидше, швидше витупували — туди, на гул з ночі.

Огледілась першою Мармусія.

— Сизе, ви що? Ви куди? А наша розмова!

Сиз раптом став, сам здивувався, що так далеко занесли його ноги від гурту.

Мармусія кинула лопату на плече, в один змиг опинилася коло брата. Чублик теж взяв грабарку, як ратище, і виріс на стежці третім.

Сиз тільки розвів руками: що з вами робити, га?

Осміхнувся, потискав за плечі доброго й славного Чублика, а Мармусії сказав:

— Ми підемо вдвох, з Чубликом. В нього дуже щасливі ноги в дорозі. А тебе прошу — стережи музей. Вони, оті печерні, страх бояться твого весла. Збережи, послухай мене, Мармусіє, наші світлячки! Без них, — Сиз одвернувся, ніби добираючи слова, і стиха додав: — Без них і життя мені вгасне, ти знаєш…

Весь гурт залишився над озером докінчувати кручу, а двоє пішли, пошурхотіли стежкою, перебралися через луг, де, ніби чорна вода, стояла темрява пізньої ночі, і вглибилися в ліс.

Ніколи, здається, не було так похмуро в лісі, як зараз. Хвоя, хмарне небо, гущина. Тільки зіркі очі стовусів могли в цій непроглядній пітьмі знаходити зарубки на деревах й вибирати дорогу. Чублик тихо ступав за Сизом і озирався: вітру не було, душно й вогко під густою кроною, проте ліс не мовчав. То щось трісне, то прошелестить в листі, а то раптом десь за спиною, на їхніх слідах…

— О, чуєте? Хтось наче йде за нами назирці!

— Може, то страшили?

Сиз став, показав Чубликові пальцем:

— Т-с-с!..

От воно… десь позаду. Ніби крався за ними якийсь обережний нічний звір.

Вони йшли далі, а ті шелестіння й звуки настирливо супроводжували їх. В якусь мить Сизові здалося: війнуло, донесло із темряви знайомим ароматом. Тонко-тонко запахло ранньою фіалкою. Так могли пахнути лише улюблені духи Мармусії, але цур — Мармусія вже, видно, повернулася додому і стерегла його скарб.

Йшли знайомими стежками, через вигорілий ліс, через місток-колоду на Кабанячій річці, через заболочену низовину. І скрадливий тріск супроводжував їх, одного разу навіть почулося за деревами глухувате прикашлювання. Хто крався за ними?

Може, притаєний вивідник печерних? Та скоро Сиз і Чублик забули про ті звуки. Чим далі пробиралися вони за річку, тим сильніше вибубнювало і вигримувало десь там біля скель.

Сиз обережніше, тихіше прокрався густим чагарем. Залягли вони перед широкою галявиною і зовсім близько побачили щось приголомшливе.

З печер виходили полчиська в шкурах-накидках. Попереду грізно ступав сам Магава Перший в чорному шоломі й кольчузі. За ним вели вороного коня… Та ні, коня не вели! То привиділось в темряві. Два списоносці несли над Магавою конячу голову, а маленький дідок-маг ніс чорну мітлу, вимахував нею, як довгим хвостом або гривою. За сокрушителем виходили з печер полки, одні в подобі воїнів-списоносців, інші в подобі кулачних бійців, з великими каменюками, шестоперами в руках.

Полчиська розверталися, стали півмісяцем на галявині… Магава в оточенні мага і двох списоносців, які несли над ним конячу голову, грізно оглянув полки і виступив насередину. Загриміли шкури буйволів, натягнуті на тугі обручі. Сокрушитель гір виголосив коротку промову. Він сказав, що два стражники порушили закон печер: заснули на посту й випустили на волю одного, а потім другого бранця-ворога. За це вони будуть покарані на смерть — чорним вогнем. Рах, рах!

Знов загриміли шкури буйволів, на галявину виштурхали двох нещасних. Сиз їх одразу впізнав: це були ті стражники, які стерегли його в печерах, — Квасило й Дригайло. Бідолахи навіть не опиралися, бо перед тим їм добре підсмалили п'яти. Ось два воїни-здоровила каменем забили в землю кілки, прив'язали до них болотного і печерного. Двоє нещасних стояли приречено, звісивши голову. Магава натягнув свій лук.

— Диви, що він робить! Я свисну, — прошепотів Чублик.

Та першою свиснула в повітрі одна, за нею друга стріла. Зблиснув серед ночі чорний вогонь, полум'я глухим гулом пронизало обоє тіл. Ні Сиз, ні Чублик не встигли й отямитися, як замість болотного й печерного на галявині стояли вже два обгорілих чорних стовпи.

— Мій вогонь залишає скам'янілу подобу і виїдає все нутро, — холодно й злорадно вимовив Магава, пронизуючи хижим поглядом своє воїнство. — А тепер ми рушимо на ліс. Я спалю його дотла, спалю мох і землю, випущу камінь з глибин, і завтра тут, на рівному, не будь я сокрушителем, стоятимуть гори з печерами. Та зараз ми рушимо далі, на Довгі озера, чорним вогнем я змету всі корчі стовусів.

Полки розвернулися і важким кроком пройшли галявиною, майже перед самим носом Чублика й Сиза, які лежали в кущах завмерши. Бойовими лавами воїнство