Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Познайомся, дідусю, це — мої друзі — Зуфар і Ескалар. А це дід Радо.

— Радий вітати вас на шанталійській землі, — доброзичливо усміхнувся дід. — Принц і маг. А ти даремно часу не гаяв, малий. Та чомусь ні той, ні інший не схожі ні на принца, ні на мага.

Зуфар ввічливо вклонився і весело промовив:

— Принц, який за власною волею став мандрівником.

— І мені братом, — доповнив я і, згадавши, запально вигукнув. — А Ескалар, діду, виявляється знав батьків!

Сірі очі Радо враз потемніли.

— Це правда? — спитав здивовано дід.

— Так, але, на жаль, не був знайомий з вами, Радо. А ви батько Айсолари чи Сохломира?

Старий наче стрепенувся, почувши давно забуті імена, і якось підозріло глянув на геліоната.

— А ти, Ескаларе, був другом Сохломира? — спитав дід, так і не відповівши на запитання мага.

Той, щоб не здатись нетактовним, запитання повторювати не став, а просто відповів:

— Я знав і Сохломира, і Айсолару. І був їхнім другом. Та наші дороги розійшлись ще в юності. На жаль.

— Хтозна, хтозна, — якось дивно відповів дід, продовжуючи пильно вивчати Ескалара. — Адже непередбачувана доля звела тебе з їх сином… А ти, Зуфаре, як познайомився з Айхо?

Маг усміхнувся і, здається, зрадів, що Радо перевів увагу на Зуфара. Товариш запально і весело завів розмову про наше знайомство і подальші пригоди. Дід уважно слухав, вставляв репліки, але нишком поглядав на Ескалара.

— Радий познайомитися з твоїми друзями, Айхо, — перервав Зуфара дід. — Ви відпочивайте, насолоджуйтесь красою Шанталії, а ввечері зустрінемось. Ми з Майстром Каро чекатимемо вас на вечерю. А зараз бувайте!

— Зачекайте, вельмишановний Радо! — затримав діда Ескалар. — Я хотів попрощатись. Сьогодні покидаю Шанталію. Радий із вами познайомитись.

— Навзаєм. Ну що ж, щасливої дороги. І дякую, що допоміг нам з внуком зустрітися.

Ескалар вклонився, а Радо, спустившись вниз стежиною, зник за рогом високого блідо-сірого будинку.

— Схоже, я не сподобався твоєму дідові, — спохмурнів Ескалар.

— Ні, друже, — підбрехав я, — просто дідусь суворий і на початку поводиться насторожено.

— Можливо. Але вже не важливо. Все одно час в дорогу.

— А як же запашні млинці?

— Доки не з’їм половини, нікуди не поїду, — усміхнувся Ескалар.

— Е ні! Половина моя! Доганяйте! — і Зуфар чимдуж пустився до хатини Майстра Каро.

— Залиш нам хоч трохи! — і ми мов дітлахи, побігли доганяти Зуфара.

Я часто згадую той останній день, який провів разом із друзями. Вперше так радісно і безтурботно. Та, на жаль, він став останнім безтурботним днем, в якому ми були ще разом.

Досхочу попоївши, намагались за столом побільше жартувати. Зібрали в дорогу Ескалара. Допоміг Даклар, який прийшов за проханням Майстра Каро. Але як не дивно, сьогодні мене майже не діймав бурштиновий колір шкіри молодого доломарта. Я зосередився лише на від’їзді мага: боявся, що бачу Ескалара востаннє. Хтозна, які сюрпризи викине доля.

В порт нас провів Даклар, але одразу ж ввічливо покинув. Дав можливість попрощатися з другом. Якось надто швидко Ескалар знайшов корабель. А я сподівався, що хоча б до полудня потратимо на пошуки підходящого судна.

Ескалар жартував більше, ніж звичайно. І на мить здалось, що йому зовсім не хочеться їхати. В очах друга я бачив смуток. І в тому смутку ховалася небезпека, яка неминуче чекала вигнанця геліоната. Ми залишалися на мирній, дружелюбній землі Шанталії, а Ескалар повертався назад у світ жерців, піратів та рабовласників. І його війна ще тільки починалась.

Ми попрощалися.

Корабель вже перетворився на цятку, а згодом і зовсім розчинився в голубому горизонті, але ні Зуфарові, ні мені не хотілося повертатися в університетський двір. Тихий шум злегка кучерявих хвиль наспівував чудову, невідому пісню. Вирішили трохи посидіти на березі моря, яке, на відміну від Сакарійського, виглядало спокійним, мирно-голубим.

— Майже як вдома, — тихо протягнув Зуфар.

— Сумуєш за Захрейном? — спитав я, розуміючи, що момент істини настав.

— І за батьком, і за сестрою… Останнім часом часто згадую їх, — Зуфар навіть не приховував смутку. — Знаєш, Айхо, а Захрейн не так уже й далеко від Шанталії. Їх поєднує єдиний берег Південного моря. Навіть по суші можна добратися додому, хоча це довше…

Брат замовк, наче поринув думками в омріяну подорож.

— І коли вирушаєш? — опустивши голову, спитав я.

Зуфар помовчав, та все ж відповів:

— Ти ж знаєш, що зараз не можу повернутися до Захрейну. Як би не хотів. Повернутися зараз — означає програти, здатися, проявити слабкість. Тоді і залишати батьківщину не варто було. Відчуваю, друже, що стоїмо на порозі грандіозних подій. І я ще послужу своїй країні. І, як і мріяв, повернуся героєм.

Я й сам відчував, що світ довкола змінюється. Світло Шанталії наче кидало виклик Темряві Півдня. Сакарія, Оздерія, Ракія, і ще тоді не знав, що рідна Вернакія уже потрапили у темінь влади жерців. Пірати хазяйнували по всьому Південному півострові. Сльози, розбій, знущання, страх охопив південні народи. Палали ліси дитинства. Врожаю цього літа селяни вже не зберуть. З гір спускалися розбійники і поповнювали