Корнелія Функе - Володар драконів

— Правда? — Мухоніжка нервово потер кінчик носа.

— План непоганий, — пробурчав Бур-бур-чан. — Може вигоріти.

— Не знаю! — рикнула Сірчана шкурка. — Щось мені не подобається, що ми доручаємо таку важливу справу цим двом малюкам.

— Ось воно як? Може, ти сама злітаєш вниз, мордо волохата? — запитав Луї. — Ходімо, гомелькокос! — він взяв Мухоніжку за руку. — Спробуємо зробити дещо корисне, — він знову обернувся до Лунга:

— Усе-таки зручно мати в команді трохи дрібніших істот, еге ж?

— Дуже зручно, — погодився Лунг. — І знаєш що, щуре? Я вважаю, коли-небудь світ належатиме маленьким істотам.

— Я б не проти, — відповів Луї. Тягнучи за собою Мухоніжку, він переліз через коліна Бена і пробіг спиною Лунга туди, де був пришвартований його літак. Вони відв’язали тонкі ланцюжки, Луї відчинив дверцята кабіни, і обидва залізли всередину.

Мухоніжка кинув останній погляд на Бена і боязко посміхнувся. Бен помахав йому рукою. Луї Довгохвостий запустив мотор. У ніч пролунав шум, що нагадував стрекотіння коника, і маленький літачок із двома пасажирами на борту полетів до Ока місяця.

— А воно велике, це озеро! — гукнув Луї крізь шум мотора.

— Так, — прошепотів Мухоніжка, — велике, наче море.

Він дивився у вікно, прислухаючись до клацання власних зубів. У вухах у нього торохтів мотор, а коліна стукалися одне об одне. Летіти у жерстяній машині! Який жах! Між ним і прірвою — лише трохи металу і громохкий механізм. Йому хотілося назад, на міцну спину Лунга, на теплі коліна Бена, куди завгодно, аби тільки не залишатися у цій пекельній машині.

— Гей, скажи що-небудь! Чи бачиш ти щось підозріле, гуманпокусе? — запитав щур. Мухоніжка судомно ковтнув слину. Але проковтнути страх йому не вдавалося.

— Ні, — відповів він тремтячим голосом. — Нічого. Тільки зірки.

Вони відбивалися крихітними світлячками у темній воді.

— Лети ближче до берега, — гукнув Мухоніжка до щура. — Він зазвичай ховається там, у твані.

Луї одразу розвернувся і, описавши широку дугу, полетів назад до берега. У Мухоніжки кавкнуло в шлунку.

Озеро лежало під ними, немов дзеркало з чорного скла. Літак із дзижчанням летів над водою. Довкола було темно. Лише квіти на березі мерехтіли таємничою блакиттю.

Мухоніжка глянув через плече туди, де приземлився Лунг. Але дракона не було видно. Він, мабуть, сховався у щілині скелі, і чекав на їхній умовний знак. Мухоніжка знову повернувся і подивився на воду. І раптом, ніби без будь-якої на те причини, він із жахом відчув у грудях дивне тремтіння.

— Він тут, — вихопилося в нього.

— Де? — Луї вчепився в кермо, напружено вдивляючись у темряву. Але нічого підозрілого він не бачив.

— Не знаю де! — у відчаї гукнув Мухоніжка. — Але я його відчуваю. Дуже чітко відчуваю.

— Мабуть, не даремно, — Луї притиснув гострий ніс до віконця кабіни. — Там попереду на воді розходяться якісь дуже підозрілі кола! Начебто туди кинули великий камінь, — він приглушив мотор. — Я вимкну фари, і ми спробуємо подивитися зблизька.

У Мухоніжки знову затремтіли коліна. Від самої лише думки, що він знову побачить свого колишнього господаря, кров стигла у нього в жилах. Луї підлетів до підозрілого місця. Фари були йому не потрібні. Так само, як Мухоніжка, він добре бачив у темряві, і йому було цілком достатньо світла зірок.

Там, де по воді розходилися кола і хвилі неспокійно плескалися об берег, квіти були прим’яті і поламані, ніби хтось прокладав собі шлях крізь їхні зарості. Хтось маленький. Маленький, як гном.

— Ось там! — Мухоніжка зіскочив із крісла, вдарившись головою об стелю. — Ось там, попереду, біжить Кремінна борода.

Луї спрямував літак до берега. Гном злякано висунув голову з мерехтливих квітів і подивився на незрозумілий предмет, що, дзижчачи, летів на нього. Довго роздумувати він не став і бігом кинувся назад до води.

Луї Довгохвостий розвернув літак. Біля самісінької води він наздогнав гнома. Кремінна борода мчав щодуху на своїх коротких ніжках.

— Хапай його, гімплумклуксе! — заволав Луї. Він відкрив дверцята і полетів так низько, що літак зачіпав за чашечки квітів. Мухоніжка зібрався з духом, висунувся якомога далі і простягнув уже було руку, щоб схопити Кремінну бороду за комір. Але в цю мить вода з шумом спінилася і плеснула об берег. Над хвилями з’явилася величезна паща — і ковтнула гнома-втікача. Гам! — І він зник.

Луї різко повернув літак, і Мухоніжка гепнувся назад на сидіння.

— Він його зжер! — здивовано вигукнув щур. — Просто взяв і зжер!

— Летимо звідси! — простогнав Мухоніжка. — Швидше!

— Легше сказати, ніж зробити, — крикнув Луї, відчайдушно борючись із штурвалом. Літачок зафиркав і увійшов у штопор. Він немов не міг відірватися від виблискуючих зубів Кропивника, які намагалися його схопити. Чудовисько виповзало з води все далі, розлючене цією набридлою механічною мухою, що кружляла навколо нього.

Мухоніжка зацьковано глянув у бокове вікно. Як там Лунг? Чи полетів він вже до печери?

— Ти не зробив мертву петлю! — скрикнув він. — Ми не подали знаку!

— Гадаєш, вони не бачать це чудовисько? — заволав Луї. — Напевно, вони вже помітили його навіть без цього