Адальберт Штіфтер - Вітіко

знову почалася на всій ширині бойових лав. Минала година за годиною, падали на землю люди з високим авторитетом, багатством, гідністю і посадами, встеляли потоптану траву люди незначного походження, гинула всіляка невідома дрібнота, але на полі битви нічого не змінилося. Вороги великого князя були дуже численні, їхнє число зросло ще більше завдяки зрадникам, і вони палали бажанням вирішити битву на свою користь, натомість люди великого князя мали кращі позиції, і за ними була правда. Билися вже з останніх сил, сонце хилилося до обрію, люди не відпочивали і не їли, були виснажені душею і тілом, і битва припинилася. Лави обох військ подалися назад, між ними утворився простір. Люди стояли і, здавалося, вже не мали сили ворухнутися.

Але війська стояли не так, як воїни, що спочивають і знову прагнуть іти в битву, а як воїни, які припинили боротьбу.

Окремі гурти та підрозділи відступили назад, і простір між ворогами поширшав.

Пішли вперед розвідники, щоб дізнатися, чи не задумує щось ворог.

Оскільки простір і далі ширшав і вже дізналися, що люди з Моравії повернулися до свого табору, Владислав дозволив своїм людям відійти назад. Тепер вони знову, як і вранці, зібралися на майданчику перед спаленою садибою неподалік від хат, які називали Сухдолом.

Цілі гурти полягали на траву і, перше ніж просити їсти та пити, намагалися задовольнити найголовнішу потребу: відпочити.

Вітіко був серед лісових людей, які належали йому. Вони лежали або сиділи на землі. Дехто розкрив свою торбинку й дістав хліб абощо і їв, інші просто спочивали. У великому джбані принесли воду зі струмка, бо криницю загидили, і люди пили воду.

— Любі добрі та вірні земляки, — заговорив Вітіко, — хоч які ми втомлені, треба, щоб хтось із нас пішов на місце, де ми билися з ворогами, якщо туди ще можна дістатися, і глянув, хто там із наших лежить десь поранений чи вбитий, щоб ми допомогли йому, або, коли він уже віджив, поховали, якщо є така змога. А тим часом можна глянути й тут серед нас, чи бракує кого-небудь.

Після цих слів підвелися Маз, Альбрехт, Ламберт, Урбан та інші юнаки, і Ламберт сказав:

— Ми не такі вже змучені, про це й говорити не варто, ми вже можемо йти.

— Там дехто вже міг кудись відповзти, — додав Христ Северин, — і ви можете піти за ними вслід. Ми повинні стояти один за одного, щоб удома нам ніхто не міг нічим дорікнути.

Юнаки взяли хліб, який їли, в руки, і пішли на бойовище.

Вітіко ще послав вісника до Ровна й Діта та інших проводирів і дізнався, що вони розташувалися табором неподалік від нього праворуч, покріплюють сили і теж послали людей шукати своїх поранених і полеглих.

Трохи згодом надійшла звістка від князя Владислава, що люди можуть ставати табором, проте повинні лишатися в тому порядку, в якому брали участь у битві, що їм можна їсти та пити, спати, коли настане ніч, але слід бути наготові до того, що станеться далі. А проводирі невдовзі мають зійтися до князя на раду.

Тепер воїни вже зручніше вмощувалися на ніч, намагалися підготувати місце для табору, там і там уже запалали багаття, Вітіко завів свого коня в затишне місце і добре накрив його попонами. Потім пішов до великого князя.

Вітіко проминав людей, що відпочивали так, як стояли в бойовому порядку, коли він мчав до князя по допомогу, але тепер лави знову стали набагато коротші, ніж тоді, почасти тому, що людей стало менше, почасти тому, що вони розташувалися глибше назад, а почасти ще й тому, що дехто пішов у намети, які стояли в таборі позаду.

Великий князь був перед спаленою садибою. На майданчик принесли багато стільців, і навколо князя вже зібралося чимало людей. Дехто сидів, але більшість стояли. Одразу після Вітіко прийшли Ровно та Діт. Коли всі зібралися, князь у бурому вбранні та матовій кольчузі підвівся зі стільця й заговорив:

— Ми тепер знову на тому місці, де вчора розмовляли зі зрадниками. Відтоді минув важкий день. Господь не дав упасти правді, навіть якщо й далі ще випробовує її. Зрада перешкодила нашій праці, але свого не доконала. Ми відійшли в тому непорушному порядку, в якому воювали, і стоїмо тепер на початку дальших зусиль. Я виставив варту, яка озирає простір навколо нас, вислав розвідників, які мають усе роздивитись, відрядив людей, які шукають поранених і полеглих. Полеглих шляхтичів, чиї місця поховання далеко, ми відправимо, так само й поранених, які здатні витримати подорож. Для поховання і піклування про інших уже дещо зроблено і ми й далі робитимемо все, що дозволятимуть обставини. Розвідники повідомили, що вороги знову відійшли до свого табору, з якого вранці вийшли проти нас. Я вже казав, що декого з нас, якщо вони не дуже зморені, треба послати по обидва боки війська, щоб вони дивились, чи ворог уночі не оточує нас, прагнучи перерізати нам шляхи.

— Високий пане, вже зроблено, — озвався Хотимир, — молоді вершники та піші зголосилися піти на це завдання, вони будуть міняти одні одних і доповідати.

— Добре, — кивнув головою князь. — Перше ніж перейти до того, що робити далі, слід скласти подяку. Люди, панове, вірні друзі! Вам дякує вся країна, вам дякую я! Скажімо