Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Було боляче, але я мусила. Мене ще в першій школі навчили, що треба йти, коли зранений, коли болить, коли нічого не хочеться.

Біжи, убивце, біжи.

Я поворушила пальцями на правій нозі. Чим ще славляться дарвенхардці, попри уміння убивати, — так це майстерністю лікувати. Чим там намастив мою ногу лікар, я достеменно не знала, бо навіть Ільяс не посвячував нас у такі секрети, та рана не боліла, не кровоточила і, здається, одразу ж почала загоюватись під шаром бинтів.

— Ти гарно стріляєш.

Я поглянула на того, хто говорив. Хлопець. Високий, худорлявий, з білявим волоссям, що після трьох днів боротьби за виживання нагадувало радше гніздо, та довгим гострим носом. Його блакитні очі дивились на мене уважно і, здається, весело.

Серйозно? Йому весело?

— Бачив виставу перед мостом? — сухо спитала я.

— Ні, я, на жаль, прибіг на кілька годин пізніше. Одна скажена дівка зарядила мені стрілою просто над коліном, — він трохи підвівся з койки, на якій сидів, і покрутився переді мною, демонструючи ліву ногу, туго обмотану бинтом від коліна до стегна. Все виглядало досить смішно, бо лікар не зняв з нього штани, а відрізав одну зі штанин, аби мати змогу дістатись до рани. З-під бинтів виглядала худа волохата нога.

А швидко він дійшов, ще й поранений! Не знаю, чи була б на таке здатна.

— Ти… це ти в мене стріляв тоді?

— Я.

Я пригадала невидимого супротивника в сутінках, в якого поцілила радше завдяки удачі.

— Ти теж стріляєш… непогано, — визнала ламаним голосом. Все не могла розговоритися. — Козел.

Хлопець засміявся. Його сміх пролунав у лазареті так дивно і неприродно, що дехто аж озирнувся. А довкола дійсно було чимало людей — кожного, хто добирався до школи живим, відсилали сюди, чи приносили. Мене притягли на ношах як пані. Пройшовши крізь браму, я зупинилась і не могла зрушити з місця. Впала б — але мені не дозволили цього зробити. Зловили попідруки, занесли до лазарету, підлікували і лишили на койці відпочивати, принісши води. Від такої турботи мене коробило. Втім, більше мене не займали, бо троє лікарів, що опікувались цим місцем, і без того мали багато роботи — саме в той день більшість дісталась до школи. Двоє-троє на годину. Часом — більше. І всіх лікували.

— Як тебе звуть, дикунко?

— Відвали, — буркнула я, і повернулась на інший бік. Спілкуватись не хотілось.

Учні доходили до школи ще майже тиждень. Останніми виявились ті, хто просто перечекав основний потік і вибрався з лісу майже неушкодженим, але страшенно голодним.

З майже півтисячі дійшла менше ніж половина.

Я пробула в лазареті три дні, моя рана майже цілком загоїлась. Це було чудом з чудес. При всій вправності Ільяса я не могла пригадати, аби хтось у Сколісі так швидко одужував після подібних уражень. І вже згодом я усвідомила — справа не тільки в лікарях. Просто для метеїв, хай навіть майбутніх сервусів, белати не давали таких якісних ліків, як для дарвенхардців.

За кожним з тих, хто вижив дорогою до школи, приходив окремий дарвенхардець. До того часу ніхто з новачків не покидав великого приміщення з холодними кам’яними стінами і високою стелею. На койках, яких, як не дивно, вистачало усім, відпочивали після дороги десятки хлопців і дівчат. Тих, хто прийшов раніше і був без сильних ушкоджень, уже забрали, тож з ними я не зустрілась. А багато хто лишився, як я, на кілька днів.

Нам нічого не пояснювали, а розмовляли хіба лікарі — та й то у справах. Не було ні привітальних промов, ні чогось подібного. Тричі на день приносили у великих баняках і роздавали голодній молоді їжу. В коридори виходити було суворо заборонено. Втім, був і плюс — душ з гарячою водою та туалети, до яких можна було втрапити через двері з самого лазарету.

Хоч як мені боліло, та на другий день перебування в Дарвенхарді я зрозуміла, що не можу більше бути вкрита кіркою бруду, крові та поту, і, взявши в одного з лікарів милиці та рушник, пішла до ванної. Там вкрай обережно знявши сорочку та стягнувши штани і нижню білизну так низько, як дозволяла перебинтована і страшенно ниюча нога, помилася просто в раковині. Тут було з два десятки душових, і я заздрила тим, хто мав змогу в них залізти. Мені ж лишалась широка кам’яна раковина, вода в якій текла тільки холодна. Але, якщо чесно, після усього пережитого, прохолода мене лякала вже чи не найменше.

Моє волосся трохи врятувало те, що воно під час мандрівки було заплетене в косу, а тому не дуже заплуталось. Проте часу, аби вимити з нього грудки землі та гілочки, пішло чимало.

Помившись, я вперше за останні дні відчула себе живою. Усе, що сталося — те сталося, і мертвих, бодай вдень, я лишила мертвими. Знала, що вони приходитимуть уночі, але так мені і треба.

Я й у Сколісі не була говіркою, а тут — тим паче не збиралась. На відміну від багатьох інших.

Лікарняна палата гула від безлічі голосів. Хлопці та дівчата знайомились, розмовляли, загравали одне з одним. Я намагалась їх зрозуміти, і якась частина мого єства була на це здатна. Людська природа потребує спілкування… Але ж хіба ми не перекреслили в собі людське, убиваючи інших задля того, щоб потрапити в це місце?..

До слова, ніхто особливо не намагався розговорити мене, хіба білявий хлопчина на ім’я Гал, якого я підстрелила в лісі. Він доволі швидко знайшов спільну мову з іншими нашими сусідами, і періодично щось мені казав чи підморгував, хоч я й не відповідала. Це