Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Біжи, убивце, біжи. Хай на тім світі присняться тобі погані сни. Біжи, пропащий, біжи. Хай на тім світі у тебе не буде мети.

Я загарчала, намагаючись позбутись дурнуватих слів у голові.

Дурнуватих? А що, як мене зараз уб’ють, і я справді блукатиму іншим світом без мети і щастя?

— Я МАЮ МЕТУ! — закричала я собі. Лише собі. І вітер відніс мої слова разом із сильною хвилею, яка накрила мене з головою, примусивши трохи пригальмувати. Я озирнулась — переслідувачі не наздоганяли, але і не відставали. Може, вони не хочуть мене вбивати?

Але надія — зведена сестра наївності, як сказала колись Маїна.

І рідна мати дурості.

Що ж, зараз я була з нею цілком згідна, і перевіряти ті слова на своїй шкурі не збиралась.

Бігла так швидко, як могла. Чверть шляху, третина, половина…

Ще трохи, он вони — ворота, а перед ними — опущений розвідний міст…

Хлопчина переді мною саме прошмигнув ним до подвір’я школи.

Порятунок… близько…

З кожним хрипким видихом я все ж надіялась. Надіялась… надіялась…

Розвідний міст… близько… П’ятдесят метрів… сорок… тридцять… двадцять…

— А-А-А-А-А-А-А-А-А!

Так голосно я не кричала відтоді, коли Дана зламала мені руку. Навіть з Браздом собі такого крику не дозволяла. Сповненого болю, відчаю, якогось нелюдського, ненормального, божевільного розчарування!!!

Не знаю, чого було більше в тому воланні — болю чи злості на той клятий, несправедливий світ!

Стріла влучила мені в праву гомілку. Я впала. За два метри від розвідного мосту. І десь за п’ятнадцять — від брами. Встигла побачити, що за нею скупчились люди. Новачки, які вже не змагались, і просто чекали, хто ж іще прибіжить, і дарвенхардці. Кілька десятків.

І жоден з них мені не допоможе. Вони — тільки глядачі. Я ще не на території школи, зараз мене уб’ють, а їм буде байдуже. Скинуть у море.

Це усвідомлення раптом неймовірно сильно прояснило мій мозок.

Настільки, що я буквально відчула, як до мене добігають кривдники. Брати, яким зовсім необов’язково було в мене стріляти. Вони зробили це для задоволення. Аби показати себе перед величезною кількістю людей.

У мить болючого розуміння пізнався дивний спокій. За кілька секунд до того, як мене б наздогнала цілковита розправа, я різко крутнулась, вислизнувши з-під ще однієї стріли. Треба. Треба рухатись. І залишатися спокійною.

Що мені втрачати? Життя?

Чого варте життя убивці?

Біжи, убивце, біжи.

Я вже пропала. Але навіть пропасти можна красиво.

Висмикнула з ноги стрілу. Підвелась. Здавалось, навіть хвилі на мить перестали шуміти.

Стоять, двоє. Якісь аж радісні.

Садисти прокляті!

— Ого, а ти красива. Навіть коли брудна, — присвиснув один з них. Обоє засміялись.

— Вас двоє. Дайте мені тридцять секунд — і ми будемо на рівних.

Я не впізнала свого голосу. Чужий, якийсь аж надривний. Як у божевільної.

Їхній сміх став ще гучнішим.

— Маєш сорок, — мовив один з братів, який тримав у руках лук і стрілу на тятиві. Отже, стріляв він. Почав рахувати:

— Один, два, три…

Я випрямилась, а тоді почала розщіпати пасок на штанах. Близнюки округлили очі, але відлік продовжувався.

— …дев’ять, десять…

Нахилилась, стягнула паском праву ногу вище рани, під коліном.

— …двадцять, двадцять один, двадцять два…

Дістала з чобота ніж і відрізала зайвий шмат паска.

Повільно випросталась.

— …двадцять дев’ять… трид…

Він не встиг договорити. Я метнула ніж, який тримала в руці. Стрімко, сильно. Точно. Просто йому в горло.

Вчепившись у рукоятку, з-під якої потоком ринула кров, парубок, захлинаючись і божевільно витріщивши очі, зробив кілька кроків назад і впав з мосту в воду.

— ТИ!!! — озирнувся на мене інший, що перед тим безсило слідкував за братом.

— Я. Не. Просила. Більше. Часу, — мовила я, тримаючи його на прицілі. Миті, на яку той відволікся, вистачило, аби я змогла дістати з-за спини лук і покласти на тятиву стрілу. Говорила тремтячим від люті голосом, наголошуючи на кожному слові. — Всього тридцять секунд. Не знав, що не треба жаліти людину, яку зробив своїм ворогом?

Він потягнувся за ножем, але я вистрелила йому в руку.

— Це за підступність. Вам не обов’язково було в мене стріляти.

Я не знала, чому раптом стала такою красномовною. Але відчувала лють. Справжню, чисту. То не був праведний гнів, а — відверте бажання помсти.

То було бажання убити того, хто хотів убити мене.

Він закричав від болю.

— Я б дала тобі шанс зайти першим. І ми б обоє вчились у цій школі. Та я не дозволю людині, яка хотіла мене вбити, спати зі мною під одним дахом.

Я вистрілила знову. І цього разу остаточно.

Його тіло не впало у воду, а лишилось лежати перед розвідним мостом. Я поглянула в той бік, звідки прийшла, — на мості, не б’ючись між собою, а мовчки спостерігаючи, стояло аж шестеро. Вони не наважувались підійти близько.

Зробила крок у бік брами, вставши на розвідний міст зраненою ногою.