Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

допитували у слідчому ізоляторі управління КДБ. За кілька днів Ольгу звільнили з-під варти, а Михайла звинуватили в «антирадянської пропаганди та агітації».

Його брата Богдана того самого дня по обіді викрали у Львові біля Музею українського мистецтва: невідомі особи заштовхали дисидента у чорну «Волгу» та повезли у в’язницю на Лонцького. «Там помістили у бокс, зібрали відповідну групу чекістів і повезли на моє помешкання для обшуку, який тривав цілу ніч. Вилучені книжки і папки (їх було чимало) зв’язували й відносили у «воронок». Ранком 27 серпня мене привезли в тюрму і ознайомили з постановою про затримання», — згадував Богдан Горинь.

Справи Михайла та Богдана Горинів, а також Івана Геля, Михайла Осадчого та Мирослави Зваричевської об’єднали. На закритому засіданні суду 18 квітня 1966 року братам винесли вирок: по 6 років таборів суворого режиму.

Джерела

Горинь Богдан. Не тільки про себе. Режим доступу: https://goo.gl/GtnF4u

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/ 2fNaXX

27 серпня 1965 року заарештований живописець Опанас Заливаха

Я постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був «слухняним». А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалась виділити пайку в усьому: і в харчах, і в творчості. Такою вже була та держава. Все виділялось «по разнарядке».

Опанас Заливаха

Незадовго до арешту Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна і Галина Севрук створили вітраж із трьох панно у Київському державному університеті імені Т. Шевченка. Ректор вишу наказав знищити роботу. Після публічного скандалу митців засудили радянські «критики», Горську та Семикіну виключили зі Спілки художників України, а Заливаху заарештували.

Приводом до вікриття справи став підкинутий художнику самвидав. На закритому суді у березні 1966 року йому винесли воістину шевченківський вирок — 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати.

Джерела

Опанас Заливаха: Про час, людей і справжнє життя. Режим доступу: https://goo.gl/qMEOj2

Рапп Ірина. Заливаха Опанас Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/CNwECv

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Скаврон Богдан. Митець під ковпаком КДБ. Режим доступу: https://goo.gl/D2N1Jh

Сучасність. — 1990. —, №12 (356). Режим доступу: https://goo.gl/1TfSd5

Український самвидав. — 2007. — №2 (21). Режим доступу: https://goo.gl/qKGgFu

29 серпня 1950 року заарештована вчителька Ганна Коцур

Під псевдо «Стріла» дівчина воювала у лавах УПА: була зв’язко­вою, лікувала поранених, передавала зброю та важливі документи. Після 1944 року працювала вчителькою у сільській школі. На одній з педагогічних рад дівчину арештували.

Катували Ганну у відділку села Верхнього Синьовидного. На три доби дівчину закрили у підвалі з тілами вбитих повстанців: садисти вимагали їх опізнати. Згодом — Дрогобицька та Стрийська в’язниці, де їй повідомили про винесений без суду вирок: 10 років таборів за «зраду Батьківщини».

Перша тюрма, до якої потрапила Ганна, — «Чорна Ялта» у Тайшеті. Наступна точка — лісоповал на станції Костомарово. Праця неймовірно виснажила дівчину. За станом здоров’я її перевели на слюдяну фабрику до Тайшета.

Разом із земляками вона співала пісень та справляла святкові обряди. Ганна стала автором невільничої молитви, яка набула у таборах неймовірної популярності. За цей текст її відправили до карцеру. Згодом перевели до табіру суворого режиму № 20 на будівництво залізниці біля Чити.

У маріїнських таборах її здоров’я — фізичне та психічне — не витримало. У Ганни відмовили ноги, і на сім місяців вона потрапила до лікарні. Після виписки — чергова зміна таборів. Слідчі намагались вербувати скалічену дівчину в донощики, але отримали відмову. Помста не забарилась — Ганну перевели на важку роботу. Під час етапу в Мордовію вона захворіла на запалення легень і залишок терміну значилась у документах як інвалід.

Візити і цькування слідчих не припинились і після звільнення 1961 року. До кінця життя Ганна Коцур працювала вихователькою в дитячому садку.

Джерело

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

30 серпня 1965 року заарештований літературний критик Іван Світличний

Після відпочинку подружжя у Криму Леоніда поїхала до Києва, а Іван — до Коломиї, де, за чутками, розпродавали бібліотеку україніки. Як потім стане відомо, по дорозі його зняли з потяга та заарештували.

31 серпня 1965 року у квартирі відбувся другий обшук. Леоніда згодом дізналась, що перший — незаконний — пройшов 29 серпня без присутності господарів: надто добре слідчі знали, що і де лежить у помешканні. «Чесні люди не тримають кодекси, вони їм не потрібні», — закинув кадебіст, знайшовши у домашній бібліотеці збірку законів СРСР. Схему наголошених та ненаголошених складів, яку Іван розписав для перекладу вірша, вилучили як речовий доказ — шифр. Коли вилучали книжки, Леоніда вимагала індекс заборонених у СРСР книжок. Слідчий відповів, що у Союзі немає забороненої літератури, отже, немає індексу.

Про арешт Івана Світличного Леоніда дізналась за тиждень, коли відправила офіційний запит у КДБ. Інформація у вільних ЗМІ була неточною, деякі закордонні видання спростовували арешти 1965 року. Ліна Костенко збирала звернення та підписи відомих осіб на підтримку ув’язнених. Іванові у в’язницю передавали багато слів підтримки.

29 квітня 1966 року Леоніді наказали терміново зявитись у КДБ. Наступного дня вона зустрілась зі слідчим, який повідомив, що Івана Світличного звільняють як «соціально безпечного». Літературознавець нічого не знав про звільнення і ще вранці натирав підлогу камери.

«Коли Іван пішов до тюрми по свої речі, я заплакала — вперше за вісім місяців його ув’язнення», — згадувала Леоніда Світлична.

Джерела

Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда