Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Запала тиша. Ірина не знала, як утішити згорьованого батька. А той думав про свого єдиного, зовсім не такого, як мріялось, але ж рідного сина…

Сьогодні чекали ще одного експерименту: Мусій має показатися Віталикові. Чи пізнає батька? Чи виявиться якийсь потяг до рідних генів? Чи підтвердиться гіпотеза про кодування певної інформації поза мозком? Те, що Віталик не говорить, — не біда, це лише підтверджує, що мовна пам’ять людини міститься таки в мозку, і тільки там, а не десь у п’ятці…

Непокояться лікарі, нервують експериментатори. Але що їхні хвилювання у порівнянні з почуттям Мусія, який сподівається, що побачить зараз справжнього, свого Віталика, а не якогось, вирощеного методом верби! Взагалі, Мусій міг би повірити гарній легенді, якби не був певен, що синова могила порожня, якби не знав, що верба розвивається не з будь-якого пагінця, а лише з того, де є під корою вічко. Мусій далекий від науки. У нього звичайні житейські знання, та ще трохи фактів із журналу «Природа», в якому один із колишніх Мусієвих приятелів приносив до пивних автоматів тараню. Хтось із молодших, патраючи тараню, прочитав тоді вголос про те, як взято було у мільйонера звичайну, не статеву клітину і з неї вирощено двійника, як дві краплі води схожого на «батька». Власник журналу, хлопець грамотний — його академіком називали, — сказав, що в науково-популярних статтях науки не буває, то все — брехня. Так і сказав. А про клони й говорити не захотів. Так що не вірить Мусій у «вирощеного» Віталика. І сьогодні сподівається переконатися, що його просто зшили й оживили — все геть-чисто, як у казці про мертву і живу воду. Шрами ж нікуди не подінуться — це вже точно, шрами розкажуть, як рятувався хірург від тюрми та знеслав’я… А те, що на кладовиці не Верхушині колеги упильнували Мусія, а просто сторож — то ще нічого не означає. Збіг обставин. Мусій ще виведе злочинців на чисту воду і на суд людський, він усе розкаже — нехай тільки ось випишуть сина додому, щоб йому вже ніщо не загрожувало…

Сьогодні ж Мусій сподівався одержати й друге привселюдне підтвердження своєї правоти, бо, якщо Віталик упізнає батька, хіба це не означає, що син справжній, нехай шитий-перешитий, але ж істинний, а не якийсь там штучний?! Стара голова може й батька з матір’ю згадати, а якщо вона вирощена, мов гарбуз, як у цьому намагаються переконати Мусія, то звідки їй знати про Галю?

Віталик іще спав, коли до його палати зайшли Верхуша, Пильнюк, Мусій, Іванова. Хірург підсунув до стіни шезлонг, в якому, певне, кантувалися нічні чергові, й запропонував Ірині, на табуретку Клим Гнатович сів, а поруч, схвильовані, насторожені, стали Пильнюк і Мусій — усі під стіною, усі вряд, мов поняті в сцені розпізнавання.

Руслан Максимович постукав ключем об радіатор. Віталик прокинувся і з цікавістю подивився на в’язку ключів, затиснутих у руці хірурга. Довелося заховати їх, щоб не розсіювати Віталикової уваги. Пацієнт зупинив погляд на Івановій, роздивлявся чи то її тоненьку шию, чи намисто на ній. Певно, намисто, бо ось його погляд ковзнув по ґудзиках халата, пройшовся згори вниз і влову повернувся до намиста. Ірина почервоніла від хвилювання. Вврхуша заходився нишпорити в кишенях, шукаючи свою лупу, і його рухи привернули Віталикову увагу, та лише на якусь мить, — Віталик зиркнув на діда, аж ніби скривився, і знову перевів погляд на Іванову. І тут Мусія охопило почуття, дуже схоже на ревнощі,  — щоб рідний син та не помічав батька! Мусій кашлянув, засовався, зарипів стільцем. Віталик обернув голову на звук. Довго роздивлявся жилавого, із запаленими очима чоловіка, аж на лікоть звівся. Потім чи від вражень, чи з якоїсь внутрішньої потреби перевернувся на живіт, став на коліна, гучно шморгнув носом, і з очей його покотилися сльози.

— Синочку, — кинувся до нього Мусій. — Ви бачите — він плаче, — переможно вигукнув лікарям, але в палаті вже нікого не було. «Ну і чорт з ними, від сорому втекли. Вони теж натерпілися, правди ніде діти». — А що мати твоя вже посивіла, скільки сліз пролила, — поспіхом виповідав Мусій, відчуваючи, як скажено гупає серце. — Вона думає, що ти вмер, бо ти таки й справді був готовий, і щодня носить квіти… кхе… — Про могилу Мусій говорити не захотів, нащо дитину лякати, та й кому воно приємно знати, що тебе поховали. — І дівка твоя Марія сама не своя. Чи з бабського переляку, чи з психу якогось теж ходить на… кхе… А ти дарма мені про неї не говорив. Вона — справжнє золото. Оце як ти хворів, то, вір не вір, доглядала так, що й рідна мати не змогла б краще. Але, з іншого боку, — іржаве залізо вона. Да… зв’язалась із… Ну, тобі ще рано це знати.

Віталик засовався на ліжку, скривився, ніби йому щось боліло.

— Ну добре, скажу, але ти не хвилюйся. З Верхушиною бандою вона зв’язалася, з наукою їхньою. — Мусій насилу викрутився напівбрехнею, напівправдою. Він глибоко вірив у те, що Віталик знає, хто така Марія, що він уболіває за неї, і не байдуже йому, якщо зв’язалася вона із якимось «шнурком», може, й колишнім приятелем Віталика Вола.

Зайшов дужий санітар, тимчасово запрошений Пильнюком із невралгії. Він безцеремонно сів у шезлонг, розгорнув журнал «Перець» і приготувався до тривалого чергування.

— Між іншим, папашо, хворому потрібен спокій, — сказав він Мусієві і показав пальцем на двері.

— Розумію, розумію. Я зараз. — Мусій поправив синові подушку, розправив ковдру. — Ми завтра з матір’ю прийдемо. Бубликів принесемо. — Він чи то укривав, чи розкривав Віталика і раптом пополотнів, і краплинки поту зросили йому чоло — ні на шиї синовій, ні на плечах і грудях, ніде не було шрамів. І передній верхній зуб Віталика білів, а був же у нього вставний, бо свій у боксерському змаганні згубив.

— Ви вже догляньте за ним… — Мусій підшукував