Ахмед Салман Рушді - Флорентійська чарівниця

зійшло, а імператор уже встав. Сикрі у тьмяному освітленні видавалося втіленням великих таємниць життя. Для нього воно було ілюзорним світом запитань, на які йому треба знайти відповіді. Саме у цю пору наставав час для медитації. Він не молився. Час від часу він ходив до великої мечеті, яку збудував навколо святині Чишті, просто так, для годиться, аби припинити плітки злих язиків. Зокрема, злого язика Бадауні. Язика принца-спадкоємця, який, бувши ще менш побожним, ніж його батько, вступив у союз із боголюбами, аби дошкулити йому. Однак імператор любив у такі ранні години, коли сонце ще не припікало каміння Сикрі та емоцій його громадян, подумати про різні речі, високі речі, а не банальне роздратування, яким був принц Салім. Потім медитував уже в полудень та опівночі, але вранішня медитація йому подобалася найбільше. Приходили музики і десь збоку тихо грали релігійні гімни. Часто він проганяв їх помахом руки і насолоджувався тишею. Тишею, яку порушували криками хіба що досвітні птахи.

Інколи, оскільки він був людиною багатьох бажань, його високі роздуми переривалися образами жінок: танцівницями, наложницями, навіть імператорськими дружинами. Колись його увагу часто відвертала Джодга, його уявна кохана дружина; її гострий язичок, її врода, її обізнаність у любовній справі. Він не був досконалим чоловіком, зізнавався він собі десь глибоко в душі, але впродовж тривалого часу він думав про неї як про досконалу жінку. Товариська помічниця, еротична тигриця, годі більшого хотіти. Вона була його шедевром, або ж він так думав довший час, втілена мрія, мандрівниця зі світу хаял[53]— уява, яку він переніс у реальність. Однак пізніше все змінилося. Джодга більше не могла переривати його міркувань. Натомість його почала відвідувати інша жінка. Кара Кьоз, Пані Чорні Очі, прихована принцеса: довго він відмовлявся визнати її, відмовлявся зрозуміти, в який бік тяглося його серце, бо воно вело його до неможливого, до пристрасти, яка ніколи не буде доведена до кінця, а це у прямому розумінні цього слова було недоречним. Він схиляв голову перед звуками майбутнього, а вона була відлунням з далекого минулого. Що його спокушало, так це, мабуть, її ностальгічна притягальна сила: і в такому разі вона насправді була небезпечною, як чаклунка, яка потягне його назад у минуле, а отже, назад геть у всьому — в його ідеях, його віруваннях, його сподіваннях.

Вона йому не підійде. Вона заманюватиме у марення про неможливе кохання, а він заглиблюватиметься в неї і відходитиме від світу закону та дії, величности та провидіння. Можливо, її саме для цього і заслали. Мабуть, Ніколо Веспуччі був ворогом, адже королева-мати Гаміда Бано схилялася до думки, що він — аґент і породження іншого християнського світу — вбивця, засланий, аби зруйнувати його шляхом укорінення в його свідомості цієї яскраво-червоної жінки, цієї жінки-ренеґата. Ніхто не може захопити Сикрі силою зброї, але ця прихована принцеса, мабуть, може знищити його зсередини. Вона йому не підходила. Однак вона приходила і приходила, дедалі частіше, і вона розуміла речі, яких Джодга в житті б не збагнула. Наприклад, вона розуміла тишу. Коли до нього приходила прихована принцеса, вона не розмовляла. І це вона робила не для того, аби подразнити чи допекти йому. Вона не розмовляла, не хихотілаі, не співала. Приносила із собою запах жасмину і, не торкаючись його, просто собі сиділа біля нього і дивилася, як починається день, аж поки небокрай на сході не брався червоною загравою і не здіймався легенький вітерець, і в таку мить вони ставали одним цілим, він поєднувався з нею, як ще не поєднувався з жодною жінкою, а тоді з неймовірною делікатністю вона залишала його, і він на самоті чекав на перші, ніжні дотики світанку.

Ні, вона йому навіть дуже підходила, і він зневажатиме кожного, хто скаже йому щось інше. Він не міг у ній розгледіти нічого поганого, як і в чоловікові, що привів її сюди. Як можна засуджувати такий безрозсудно сміливий дух? Кара Кьоз була жінкою, якої він ще ніколи не зустрічав, жінкою, яка сама кувала своє щастя, без умовностей, силою своєї волі, жінкою, що була схожа на короля. Все це стало його новою мрією, незрівнянним видінням того, якою може бути жінка. Все це тривожило його, збуджувало його, п'янило його, володіло ним. Так, Кара Кьоз була незвичайною; так само, думав імператор, як і Веспуччі, чи то пак Маґор Веспуччі або ж Маґор дель'Амор. Імператор перевіряв його, і виявилося, що він непогана людина. Він не був ворогом. Він був фаворитом. Він заслуговував похвали, а не звинувачень.

Акбар повернув думки на битий шлях. Ні, він не був досконалою людиною, це придумав якийсь облесник, а лестощі Абул Фазла привели його до того, що Маґор дель'Амор називає павутиною парадоксу. Піднесення людини ледь не до божественного статусу, надання їй абсолютної влади і постійні твердження, що не боги, а люди є господарями людських доль, є суперечність, що не витримує багато критики. Крім того, довкола нього були розсипані свідчення втручання віри у людські справи. Йому не йшло з голови самогубство сестер Тани і Рірі, що мали ангельські голоси і для яких самогубство було краще, ніж піти на компроміс зі своєю вірою. Ні, йому не хотілося бути божественним. Якби Бога не було, думав імператор, то було б легше визначити, що таке доброта. Цей культ обожнювання, самозречення в ім'я Всемогутнього був божевіллям, дорогою в нікуди. Хай би де перебувала доброта, вона не перебуває в обрядах, в бездумній пошані до божества, але, радше, мабуть, у повільному, незграбному, всіяному помилками прокладанні індивідуального або ж колективного шляху.

Знову ж таки, він ще раз поринув у суперечності. Він не хоче бути божеством, але вірить у справедливість своєї влади, своєї абсолютної влади, а тоді, згідно з його вірою, ця дивна ідея про доброчесність непокори, що якимось чином проникла у його свідомість, є не що інше, як бунтарство. Він має владу над людськими життями на правах завойовника. Це — невідворотний висновок, до якого доходить кожен тверезо мислячий принц: міць є правом, а все