Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Боб розбився на авто. Щойно знайшли його в яру.

Хтось скрикнув, а Адамс лячно здригнувся. Севілла підвів очі й помітив, як Меггі, схопившись руками за голову, вибігла з помешкання.

— Підіть до неї, Сьюзі, — попрохав Севілла.

— Що коїться? — запитав Адамс.

— Меггі кохала його.

— Я забув про це, — відказав Адамс. — Хто знає, може…

— Даруйте, — перебив його Севілла.

Він швиденько вийшов з кімнати, наздогнав на терасі Сьюзі й шепнув їй:

— Перше ніж підете втішати Меггі, передайте Пітерові, аби він стежив за Елом.

Севілла повернувся до вітальні. Арлетта поставила перед Адамсом чашку кави.

— Дякую, — вклонився Адамс.

— Чи не бажаєте тістечка?

Севілла стежив за Арлеттою. В її голосі бриніла холодна неприязнь. Вона не забула про шпигунство за дачним будиночком.

— Ні, — відповів Адамс. — Дякую, я не голодний.

І обернувся до Севілли.

— Як він водив авто? Севілла глянув на Адамса.

— Добре, дуже обережно.

Адамс втупився поглядом у голубий пластик стола, підніс чашку до губ й жадібно випив.

— Вип’єте ще одну? — байдуже спитала Арлетта.

— Так.

Задзеленчав телефон. Севілла взяв трубку, послухав і передав Адамсові.

— Берті?.. Говорить Ернест… Вас дуже погано чутно… Нічого? Нічого? Як нічого? Згорів?…

Меггі лежала горілиць, зарившись головою в подушку, її плечі здригалися в риданні. Сьюзі причинила двері й, сівши біля Меггі, знизала раменами: «Ось уже який раз я потураю брехні. Та чи усвідомлює вона, що так забрехалася? Певне, ні. — Сьюзі дивилася на рамена Меггі, що здригалися від схлипування, й подумки докоряла собі: — Після всього отой сміх не що інше, як лицемірство. А скорбота, якщо навіть і невиправдана, ніколи не буває фальшивою». Меггі обернулася, міцно вчепилася руками в Сьюзі й дивилася на неї заплаканими очима.

— Та ну ж бо, — промовила Сьюзі тихим страдницьким і жалісливим голосом, — вгамуйся, не роби собі прикро.

Водночас Сьюзі побачила себе в люстерку, що над канапою, й мислила: «Хай йому грець! Оце липке співчуття, солодке вдавання з себе довіреної особи, ця брехня може пересудомити». Їй здалося, що Меггі промовила уриваним голосом: «Бач, Сьюзі…» І вона подумала з гнівом: «Атож, безглуздя, цирк, сентиментально-сексуальне убозтво. З чого тут сміятися й чому одночасно плакати?»

— Бачиш, Сьюзі, — мовила Меггі уриваним голосом, — є одна жахлива річ, котру я ніколи не зможу собі пробачити То я його вбила. Ой Сьюзі, не заперечуй. Я поводилася так легковажно, необмірковано, жорстоко, — вона схлипувала, і її негарне обличчя, облившись слізьми, стало ще бридкіше. — Я довела його до відчаю. Так, справді. Спершу відмовилася одружитися з ним. Я вже розповідала тобі. Розумію, все це може видатися безглуздим, невірним і навіть неприродним. Але я не хочу мати дітей, бо не люблю їх. Звісно, сказати таке — річ дивна. Та що я можу вдіяти? Такої вже я вдачі. Хочу признатися тобі, є ще гірше, набагато гірше Отже, аби ти знала, що я повелася з Бобом таки негідно. Якщо я не забажала одружитися з ним, то мала б… Сьюзі, ти дівчина чесна, щира, ти не заперечуватимеш… Я мала б віднадити його від себе. А хтозна, чи були б у мене діти від нього. Ось чому, гадаю, я маю вибачитися перед ним. Мушу сказати, ніколи так до жінки не залицялися, не переслідували її, точніше кажучи, не полювали на неї. Однак у Боба ці-виходило не грубо, не нахабно, а з такою чарівною вишуканістю: вона вловлювалася в тисячах дрібниць. Наприклад, як він за столом таємниче уникав мого погляду. А згодом казав: «Кохана моя, я не можу дивитися на тебе, бо всі здогадалися б». О, він був чарівний! Яка люб’язність, яка вишуканість! Слухай, Сьюзі, скажу тобі, це зізнання дороге мені, але воно приносить для мене полегкість. Звісно, ти пам’ятаєш, як однієї п’ятниці ми поїхали в його авто на Уїкенд.

— Ні, — ледве стримувала роздратування Сьюзі, — я нічого не пам’ятаю. — А сама подумала: «Еге ж, це нібито я намагаюся зупинити потічок, гатячи його невеличким камінчиком».

— Що ж, може, я помиляюся щодо дати, — озвалася Меггі. — Та це дрібниця. В усякому разі, я впевнена, що то було в березні. Ми поїхали вдвох. Пригадуєш, він тоді тільки-но купив двомісного «форда», сидіння в якому було з червоної шкіри. Боб не любив пластику. Отож того дня він зі слізьми на очах умовляв мене, і я піддалася, дозволила йому повести себе до мотелю. В готельній карточці він записав мене під своїм прізвищем. Сердега, певне, був радий давати мені своє прізвище бодай на одну ніч. Врешті, Сьюзі, не думай про мене лихого, я не хочу пом’якшити свою вину.

Навіть там, у невеличкій кімнаті на березі моря (пригадую мальовничий краєвид, ми були майже на пляжі), навіть там він був такий добрий, такий делікатний. Якби я захотіла, він не зачепив би мене. Але то я, Сьюзі, я сама, — вона прикрила долонями своє заплакане розпашіле обличчя.

— Та ну ж бо, — загомоніла Сьюзі, — не думай про це, бо цим сама собі робиш лихо.

— О, ти не розумієш! — вигукнула Меггі. — Яка я жорстока, що віддалася йому, а потім відмовилася вийти за нього заміж. Як прикро! Я не перестаю думати про ту ніч. Ми тоді й ока не зажмурили. Була така гарна погода, на небі сяяв місяць. Ми чули, як за кілька кроків від нас завмирало море. Боб дивився на мене, очі його світилися невимовним безнадійним благанням. Я не промовила ні слова, не сказала «так», чого він чекав. Я мовчала. Мене пойняла дивна хоробрість, я віддала йому своє тіло і не більше. Пам’ятаю, він нерухомо лежав поряд зі мною. Навіть тепер із галюцинуючою виразністю привиджається його профіль на подушці — крізь заплакані шибки до нас прокрадалося місячне сяйво, — такий красивий, тендітний, майже жіночий за своєю ніжністю. Його великі очі з незбагненним смутком дивилися кудись у порожнечу.