Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

розповісти те, що є в моїх силах. Бі й Фа виконали одне завдання, яке саме — ми не знаємо. Діяли два загони: загін «А» — наші люди — доставив Бі й Фа безпосередньо на місце й там передав їх оперативному загонові, який ми назвемо загоном «В».

— Ми, либонь, могли б назвати його й загоном «Сі», — посміхнувся Севілла.

— Я нічого більше не знаю, — відповів Адамс безбарвним холодним голосом, не відводячи очей від вогню. — Я не роблю ніяких здогадів, а тільки викладаю факти. Ми нічого не знаємо про загін «В»: ні про його походження, ні про його склад, ні про його завдання. В присутності Джонсона ми одержали наказ на найвищому рівні, й ми його виконали. Я розповідаю далі: о годині «Ч» загін «А» у відкритому морі передає Бі і Фа загонові «В» і відразу повертається на свою базу. За дванадцять годин ми отримали таку радіограму від загону «В»: «Ми втратили сліди Бі й Фа, чи ви не бачили їх?» Опісля ми щогодини отримували від загону «В» ту саму радіограму. О «Ч+26» годині з доброго дива Бі і Фа повертаються на нашу базу зовсім зморені. Ми гадаємо, що від години «Ч» вони безперестану пливли 26 годин! Боб допитує їх. Вони мовчать.

— Одне запитання, — озвався Севілла, — де перебував Боб після години «Ч»?

Адамс кивнув головою:

— Боб не залишав загону «А». Веду далі. Боб допитує Бі й Фа. Вони мовчать, ні слова не промовляють, навіть неприязно ставляться до Боба. Дивна поведінка, дивна, враховуючи його добре ставлення до дельфінів. Ми губимося в здогадах. Чому Бі й Фа, виконавши чи не виконавши завдання, не повернулися до загону «В»? Що вони зробили, аби дістатися знову до нашої бази? Врешті, як розтлумачити їхнє ставлення до Боба? Ми відразу доповіли про це й одержали два накази: перший — не повідомляти загонові «В», що Бі й Фа знайшлися, а другий — репатріювати Бі й Фа. Отже, після повернення дельфінів ми не вгавали розпитувати їх. І дарма. Вони неприязно мовчать, відмовляються від будь-якої ласки й загрозливо клацають зубами, коли до них наближаються.

Адамс замовк. Севіллу здивували спотворені риси його обличчя й обережний тон. Севілла дивився на вогонь: всупереч його сподіванню замість погаснути він розгорівся, хоча лишилося зовсім мало дров. Повільно жеврів, мовби зберігав сили, не виливаючись в полум’я, але без диму, без отого огидного запаху сміття й руїн, що завше з’являється при догорянні решток дров. Севілла випростався, поклав руки на підлокітники фотеля й зиркнув на Адамса:

— Здогадуюся, ви віддаєте мені Бі й Фа, аби я примусив їх заговорити, а ви дізналися б від мене, що скоїлося.

— Еге ж, — відказав Адамс, не міняючи пози.

— З ваших застережень я доходжу висновку, що є люди, котрі виявляють велику зацікавленість у…

— Так, — перебив його Адаме.

— Що ж, ви мені розповідаєте про цю справу надто багато або занадто мало. У вашій розповіді є недомовки. Ви мені казали про годину «Ч», але не назвали місце й дату проведення операції.

Адамс кивнув головою.

— Я розповів вам усе, що міг.

Севілла зиркнув на нього, але не зміг упіймати Адамсів погляд. Тоді він підвівся й подумав: «Я встаю. Але чому? Від потреби діяти, чи то рефлекс утечі?» Ледь примусив себе стояти нерухомо. Обперся рукою на фотель, однак його ноги тремтіли. Опустивши долу очі, завважив, як ліва нога конвульсивно здригається. Тоді натиснув ступнею на землю, але не притамував трепету. Опустився в фотель, ноги все тремтіли. Почув себе виснаженим, знесиленим, немічним. Бачив лише Адамсів профіль, й несподівано йому забаглося крикнути: «Та подивіться на мене, Адамсе, подивіться ж на мене, чому ви боїтеся подивитися мені в очі?»

* * *

Адамс підвівся.

— Чи можу я зателефонувати?

— Звичайно.

Твердим кроком той підійшов до секретера, зняв трубку й набрав номер.

— Алло, говорить Герман… Дайте мені Джорджа… Джордже, привезіть дві скриньки пива, скриньку кока-кола й гроно бананів. Дякую. Місця для посадки цілком вистачить.

Поклав трубку й підійшов до Севілли.

— Вертоліт привезе їх сюди за годину й забере мене.

— Я зрозумів, що означає «дві скриньки пива», — сказав Севілла. — Але що таке «кока-кола» й «гроно бананів»?

Адамс усміхнувся.

— Зваживши на ваші пацифістські ідеї, я здогадуюсь, що ви не озброєні.

— Ні.

— Кока-кола буде вам саме до речі. Я даю вам невеличкий передавач.

— Розумію.

— Ви вмієте поводитися з легкою зброєю?

— 1944. Арроманш.

— Вірно. Власне, про що я запитую? Ніби я не знаю вашої біографії!

По хвилі мовчанки Севілла сказав:

— Може вип’єте чашку кави?

— Охоче.

Севілла пішов уперед і провів Адамса до вітальні. Там були три жінки.

— Хоча ви ніколи не зустрічалися з цими жінками, — сказав Севілла, — гадаю, що все знаєте про них. Арлетто, це — Герман.

— Місіс Севілла, — поважно заговорив Адамс, — для мене велика честь познайомитися з вами. Ваш чоловік добрий жартівник. Ви, звісно, знаєте моє справжнє ім’я.

— Дуже рада, містере Адамс, — холодно відповіла Арлетта.

Адамс здалеку легенько вклонився Сьюзі й Меггі, вони похитали головами у відповідь, але залишилися на своїх місцях.

— Меггі, — запитав Севілла, — чи не знайдеться у нас дві чашки кави для містера Адамса й для мене?

— Звичайно, знайдеться.

Вони сіли за довгий, вкритий голубим пластиком стіл. Задзеленчав телефон, Севілла взяв трубку:

— Севілла слухає… Хто? Джордж? Який Джордж?

— Це мене, — втрутився Адамс, простягуючи руку. — Алло, Франклін?.. Говорить Натаніел… Що?.. — Адамс зблід і стиснув трубку. — Берті на місці?.. Тоді передайте йому, аби він зателефонував і доповів про обстановку.

Адамс поклав трубку й подивися на Севіллу втомленими, запалими очима. Захекався, нібито щойно витратив багато зусиль.