Камі Гарсія - Чарівні створіння

яким він поділився зі мною, піднявши з підлоги автобуса. Лінк пробачив. Розірвати нашу дружбу було не під силу навіть такій дівчині, як сирена.

Тим часом Емілі не зводила з Лінка очей.

— Йшов би ти звідси, доки вона на тебе не настукала. А то не поїдеш ні до справжнього церковного табору, ні до уявного.

— Не хвилює.

Насправді ж це його все-таки хвилювало. Він менше за все хотів застрягти вдома з матір’ю на всі зимові канікули. Та й боявся, що його уникатимуть у команді й у школі, навіть якщо сам був надто дурним чи надто відданим, щоб це збагнути.

* * *

У понеділок я допомагав Аммі зносити з горища коробки з прикрасами. Пил продирав очі до сліз — принаймні саме так я пояснював собі їхню появу. Серед старих прикрас я знайшов маленьке місто з білими ліхтариками, яке мама щороку ставила під новорічну ялинку на клапті ватяного снігу. Ці будиночки належали її бабусі, і вона любила їх до нестями. Так сильно, що полюбив їх і я, хоча зроблене це місто було з тонкого картону, клею і блискіток і завалювалося чи не щоразу, коли я намагався скласти його докупи. «Старі речі кращі за нові, Ітане, — казала мама, підіймаючи стару жерстяну машинку. — Уяви, нею могла гратися моя прабабуся, розкладаючи будиночки під ялинкою так само, як і ми зараз».

А коли ж я востаннє бачив це місто? Певно, тоді ж, коли востаннє бачив маму. Тепер воно здавалося ще мініатюрнішим, а картон — іще більш пошарпаним і старим. У жодній з коробок я не знайшов ні людей, ні тварин, а через це місто здавалося порожнім, і мені ставало сумно. Без Ліни магія зникла. Я відчув, як знову, попри все, що сталося, лину до неї.

«Все не так. Усі коробки на місці, але все змінилося. Її нема. Це вже навіть не місто. І вона ніколи не зустрінеться з тобою».

Та відповіді я не почув. Ліна зникла, чи закрила мені доступ до своїх думок, і я навіть не розумів, що засмутило мене більше. Мені було по-справжньому самотньо, але ще гірше за самотність те, що всі бачать її в твоїх очах. Тому я вирішив піти туди, де не буде зайвої уваги. До бібліотеки.

* * *

— Тітко Маріан?

У бібліотеці, як завжди, було холодно й безлюдно; гадаю, після зборів дисциплінарного комітету до Маріан навряд чи заходив хтось із містян.

— Я тут, позаду.

Вона сиділа на підлозі у пальті, обклавшись до пояса розгорнутими книжками. Здавалося, що вони самі попадали до неї з полиць. Маріан тримала книжку і читала її вголос у звичній співучій манері:

Він йде до нас, тепер Він з нами.

Омиту сонцем і дощами

Він будить землю, щоб буяла

Повсюди цвітом. Він — наш цвіт…

Вона згорнула книжку.

— Роберт Геррік. Це Різдвяна колядка, котру співали королю у Вайтгольському палаці.

Вона здавалася такою самою далекою, як і Ліна. Та і я останнім часом.

— Вибачте, але я його не знаю.

В бібліотеці стояв такий холод, що я бачив хмарки пари, які зривалися з її вуст.

— А про кого це тобі нагадало? «Будить землю… Він — наш цвіт…»

— Ви маєте на увазі Ліну? Певен, місіс Лінкольн щось би на це сказала, — сів я поряд з Маріан, відсуваючи книжки в прохід.

— Місіс Лінкольн — нещасне створіння, — похитала головою Маріан і витягнула новий фоліант. — Діккенс вважає, що Різдво — це час, коли ми маємо вільно відкривати свої серця і дивитися на людей нижчого статусу чи стану не як на окрему расу, а як на подібних собі мандрівників до могили.

— А з обігрівачем щось не те? Викликати електрика?

— Я його і не вмикала. Забула, — вона поклала книжку на стос у себе біля ніг. — Бідолашний Діккенс ніколи не був у Гатліні: на нашу долю випало забагато закритих сердець.

Я узяв якийсь томик. Ричард Вілбур. Потім розгорнув, вдихаючи запах паперу, і кинув оком на вірші:

Що протилежне до тандему?

І ти, і я самотні йдемо.

Дивно, але вірші говорили моїми почуттями. Я різко згорнув книжку і подивився на Маріан.

— Дякую, що прийшли на зібрання, тітко Маріан. Сподіваюся, це не завдало вам багато проблем. У мене таке відчуття, що у всьому винен я.

— Ні, не ти.

— Але ж так здається, — відповів я, відкидаючи книжку.

— То ти тепер батько всесвітнього невігластва? Це ти навчив місіс Лінкольн ненавидіти, а містера Голлінзворта — боятися?

Ми сиділи на підлозі в оточенні книжкових палітурок, і Маріан стисла мою руку.

— Ця битва почалася задовго до тебе, Ітане, а тому ні на тобі, ні, боюсь, навіть на мені вона не скінчиться, — Маріан уже не усміхалася. — Коли я сьогодні вранці прийшла до бібліотеки, ці книжки лежали купкою на підлозі. Не знаю як, не знаю чому, адже учора я замкнула всі замки, та й зранку все було зачинено. Знаю лишень, що коли сіла переглянути ці томи, то знайшла у кожному з них послання щодо теперішніх подій у місті. І стосуються ці послання і Ліни, і тебе, і навіть мене.

Я похитав головою:

— Це збіг. З книжками завжди так.

Маріан наосліп дістала томик і простягнула його мені:

— Добре. Прочитай ось звідси.

Я взяв книжку з її рук.

— Що це?

— «Юлій Цезар» Шекспіра.

Я почав читати:

Керують люди долею своєю, не зірки.

Зіркам не треба, Бруте, дорікати,

Лиш нам самим за власну легкодухість.

— І до чого тут я?

Маріан подивилася на мене поверх окулярів:

— Я просто бібліотекарка. Я можу дати тобі книжки, але не дам відповідей, — Маріан усміхнулася. — Про долю питається: ти правиш нею чи зірки?

— Ви про Ліну чи про Юлія Цезаря? Бо соромно сказати, та я не читав цієї п’єси.

— Сам вирішуй.

* * *

Решту часу ми перебирали стоси і по черзі читали одне одному уривки. Нарешті я зрозумів, навіщо сюди прийшов.

— Тітко Маріан, мені, напевно, знову потрібно в архів.

— Сьогодні? У тебе немає нагальніших справ? Подарунки до Різдва не купуватимеш?

— Не люблю я крамниць.

— Мудро сказано. Щодо мене, то я люблю Різдво в цілому… Якось по-своєму воно дійсно наближає нас до миру й злагоди. Але щороку все дивніше.

— Знову Діккенс?

— Е. М. Фостер.

Я зітхнув:

— Не можу цього пояснити, але зараз мені потрібно побути біля мами.

— Розумію, мені теж її бракує.