Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

нині області України, раптом «заспівав півнем» — Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, — я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь-бо в Запорізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю поставити — Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Україні — Мелітопольську.

Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх міркуваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.

Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдушно намагається переконати своїми чисто словесними вивертами, тому автор знайшов персонально для Солженіцина історичних свідків минулого.

Послухайте, про що повідав світові в першій половині XIX століття службовець А. О. Скальковський, який працював в «Управлінні Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора» графа М. С. Воронцова, у книзі «Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького».

Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозького козацтва і видала свої праці в Російській імперії.

Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.

Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576 року, та що підтвердив грамотою Стефан Баторій: «Стародавнє запорозьке містечко Самар із переправою і землями вгору по Дніпру до ріки Орел, а вниз аж до степів Ногайських і Кримських; а через Дніпро та лимани Дніпровський і Бузький, «як вічно було», до Очаківських улусів і вгору по Бугу до ріки Синюхи. Від Самарських же земель через степ до самого Дону, де ще за Прецлава Ланцкорунського (кошовий запорізьких козаків у 1500–1515 р. — В. Б.) козаки запорозькі свої житла мали…» [35, с. 34–35].

А зараз погляньмо, що було зафіксовано на карті де Боксета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: «Було п'ять головних кордонів Запорожжя:

1. Біля перевалочної (на Дніпрі) з боку Гетьманщини або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 року. — В. Б.);

2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особисто Солженіцину: йдеться про Слобідську Україну, де в 1740 році проживали українці. — В. Б.);

3. На річці Кальміус із боку братів козаків донських;

4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;

5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. — В. Б.)» [35, с. 44].

Треба також уточнити: донські козаки відбрунькувалися від запорозьких. І хотілося б це російським державникам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.

Послухаймо А. О. Скальковського: «Боплан (Боплан Гійом, французький інженер. У 1630–1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, видав книгу «Опис України». — В. Б.) у своєму «Описі України», говорячи, що «Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками», тобто донцями, — говорить мовою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. — В. Б.)» [35, с. 30].

Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Татищев.

«Козача громада на Дону була утворена… за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверджує, що «донські козаки від українських черкаських козаків справді початок свій узяли на Дону». Підтвердження тому Рігельман бачить у «Російському літопису» Татіщева, де згадується, що «в XVI столітті, за царювання царя і великого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. — В. Б.) на Дон перейшли, і там оселившись, місто Черкаське побудували» [27, том І, с. 461].

Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання українського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чорного моря навіть «не пахло».

Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання «Народи Росії», яке вийшло в 1861 році: «… В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. Зокрема, проживало:

в Тавриді

українців — 200 тисяч осіб, росіян — 87 тисяч осіб, німців — 27 тисяч осіб;

на Катеринославшині

українців — 880 тисяч осіб, греків — 33 тисячі осіб, німців — 20 тисяч осіб, росіян — 50 тисяч осіб;

на Херсонщині

українців — 700 тисяч осіб, румунів — 95 тисяч осіб,

німців — 50 тисяч осіб, росіян — 94 тисячі осіб;

на Харківщині

українців — 1,5 мільйона осіб, росіян — 80 тисяч осіб».

А значно пізніше, за переписом 1925 року, на Кубані мешкало понад 65 % українців, і на початку 30-х років там діяло 950 українських шкіл.

На Нижній Волзі діяло 429 українських шкіл, а на Далекому Сході в ті ж роки — 1 076 українських шкіл тощо.

Пане Солженіцин, помізкуйте трішки і дайте собі відповідь: куди ж усе це поділося?

Я вам підкажу. Послухайте веління Катерини II, думки якої вам дуже подобаються, а найчастіше ви їх навіть берете на своє озброєння:

«Катерина II в листі до генерал-прокурора В'яземського писала цинічно відверто: «Мала Росія (Україна. — В. Б.), Ліфляндія й Фінляндія суть провінції… Ці провінції, як і Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли…» [52, с. 11].

Імперському духу Московії 1991 року було завдано важкого, непоправного удару. Але український народ від розвалу імперії трагедії не відчуває. Він, нарешті, має історичний шанс зберегти свою ідентичність. Повного «зросійщення» все-таки не сталося. Господь милував. Настав час, пане Солженіцин, і вам, і іншим державникам-великоросам — серйозно помислити, який народ із XIII до XVIII століття освоював землі від Кубані до Дністра та Дунаю, вздовж Чорного моря. Аби ганебно не белькотіти про «Мелітопольщину».

Про Крим, Олександре Ісайовичу, ми вже з вами говорили, і я не буду повторюватися. Вважаю, що й вам не завадило б, хоч почасти, мати совість, бо ви всім дорікаєте: «ну, з якою совістю?..», а самі, — хоча вижив-таки кримськотатарський народ, — буквально «з піною на губах» вириваєте чужий «шматок землі» в живого власника!

Я розумію, великороси-шовіністи ніколи на жодний підкорений народ не зважали в минулому і не мають наміру зважати й нині. Однак якщо ви говорите про чиюсь совість, то про свою не варто забувати. Колоду в своєму оці треба помічати.

Хочу також дещо освіжити вашу пам'ять щодо міста Севастополя. Там