Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

ані півкухля, хай тверезими головами обмізкують слова праведного мніха, таких ніколи їм не доводилося чути, проте мозок звично, не прислуховуючись до душевної бурі, підраховував, скільки сьогодні перепаде готівкою, а скільки боргу наросте, від якого йтиме лихва; руки самі потягнулися до бочівок і сулій.

— Такого наговорив, що хоч вший собі з саф'яну крильця і до неба лети, — донеслись до Мацька невдоволено–глузливі слова.

— А як роздобути грошей на яства і на трунок, не сказав, ніби ми справді ангели безплотні, — почувся другий голос.

«Та й справді, — подумав Мацько, — мніх Іван ніби не від світу цього». Проте тон розмови завсідників йому не сподобався. Таке з їхньої балачки виходить, наче ми, мов та твар безсловесна, лише їсти хочемо, лише шмат свинячої шкури нам дорогий, а те, що дух наш пригнічують, віру відбирають, зовсім не важить для нас. Е, почекайте, може, я чимось відрізняюся від худоби?

Мацько відніс кухлі з питвом, шевців було троє, більше ніхто не заходив, то вирішив корчмар, що не подасть їм ні скляночки, хай собі йдуть. Та коли вертався до ляди, відчинилися двері і Мацьком аж струсило: сутулий Блазій, якого він сто років не бачив у своїй корчмі, від якого й на вулиці кожен, хто мав хоч трохи честі, відвертався, ота потвора, яку називали тепер Бароном, та й він сам коли вже напивався до чортиків, бив себе в груди, репетуючи: «Я Барон, колега Соліковського!» — ота гидь посміла переступити поріг чесної корчми, до якої вчора заходив сам мніх Іван з Вишні?

Хотів підбігти й виштовхнути Блазія за двері, але не посмів — біди потім не оберешся; Барон, помахуючи паличкою з латунним набалдашником, не вітаючись, пройшовся підвальною залою і сів за стіл — неподалік од шевців.

— Через цього мніха біда велика може впасти на наш квартал, — знову почувся той же невдоволений голос. — А стало ж легше: і дзвонити дозволили, і календар нам залишили, похоронні процесії із свічками через Ринок пускають, партачам дозволяють раз на тиждень продавати свій крам, а згадай, що було колись! Подобріли пани, скажу вам правду. Отак поволі й зовсім стане добре жити, тільки не сердь їх, а він…

— Усе то через ті книги, — підтакнув другий голос.

— О, то свята правда, ласкаві панове! — скинув Барон капелюха й потакуюче закивав до шевців головою. — Нині — ха–ха! — кожен піп, навіть дяк, має друкарню і печатав книги для своєї користі!

Баронові ніхто не відповів, і він похнюпився: справи в нього йдуть зовсім погано. Соліковський хоче чогось такого, на що Антох не здатний, та й взагалі зробити то неможливо… Архієпископ навіть не збирається йти відверто проти православних, як колись, хоче, щоб русини самі між собою перегризлися і щоб до цього спричинився він, Блазій. А як — коли вони тримаються тих своїх сеньйорів, мов реп'ях кожуха, ще й проповідника собі знайшли? То він сьогодні, ось тільки що доніс про коромольну проповідь цього месії, а Соліковський як не крикне: «Дурню, ти хочеш іще мученика їм сотворити? Іди й роби, що тобі наказано!»

Барон присунувся до шевців, кинув на стіл золотого.

— Христос воскрес… — посміхнувся підхлібно. — Випиймо за його муки.

Мацько дивився на те все й не поспішав з питвом. Підійшов швець з монетою, корчмар мовчки подав йому сулію і слухав.

— Ти про книги не базікай пустого, бо читати не вмієш. Звідки знаєш, що через них може біда трапитися? — заговорив швець, який досі мовчав.

— А я тобі скажу… я те все знаю, — хміль заплітав язика шевцеві, невдоволеному проповіддю Вишенського. — Колись люди одному богові молилися по Святому письму, которе апостоли… чи ті… євангелісти написали. А нині кожне взялося переписувати Євангеліє і свого додавати. І пересварилися. А ті ж перші книги були божою мовою написані…

— А так, так, по–латині! — вигукнув Барон.

— Яке — по–латині?! — схопився Пилип Дратва. — Божий язик — то наш, слов'янський!

Барон зареготав.

— Встидайтеся таке говорити! Кожен дурень уже знає, що по–слов'янськи оті рогатинці та красовські переписали Євангелію!

Цього вже не міг стерпіти Мацько. Як же це — він, який про всі ті справи знає від самого пана Юрка і навіть дещо записав… та він від Рогатинця знає таке, про що аж страшно говорити: ніякий не Папа був апостол Петро, ось що!.. Як він може таке блюзнірство слухати у своїй корчмі, та ще й на Великдень?!

Мацько вийняв з шухляди жменю монет, відрахував частину, здалеку прикидаючи оком, скільки зосталося вина в сулії, яку подав шевцям, і розмашисто покрокував до столу. Не мовлячи й слова, кинув монети на стіл, сулію забрав і, виминаючи поглядом Барона, сказав:

— Ідіть собі геть, люди добрі, коли не маєте честі.

Барон схопився, застукав по долівці паличкою.

— Ти… Ти не будь такий мудрий, бо я і до тебе доберуся…

— Геть звідси, болотний ящере! — скрикнув Мацько і замахнувся сулією.

Барон ніяк не сподівався такого спалаху від запобігливого Мацька, він, заточуючись, позадкував до дверей. За ним поквапився швець, який лаяв мніха Йвана. Від порога швець огризнувся:

— Пропадай із своїм слов'янським язиком, з книгами і школою своєю, добра від них ніколи нам не прибуде!

Два шевці винувато поглядали на розгніваного корчмаря. Пилип Дратва сидів у кутку, похнюпившись.

Мацько хотів було щось іще сказати, та враз крізь віконце, що виходило на вулицю, побачив таке, від чого відняло йому мову… До Барона підійшов пан у високому капелюсі й широких довгих штанах, махнув Баронові рукою, мовляв, іди собі, взяв шевця за комір свити, швець малів–малів, а коли став таким мацьопким, що весь умістився на долоні, пан, зареготавши, кинув його собі до кишені.

Зчудований Мацько повернувся од віконця перевів подих і прошепотів:

— Ідіть… Ідіть і ви геть! Та прикусіть свої грішні язики, — нечиста сила вийшла нині на лови…

Двох шевців немов видуло з корчми. Тоді підвів голову Пилип Дратва і сказав:

— Хочу я врешті до правди докопатися, Мацьку.

…Понад Львовом перекликаються великодні дзвони.

Дрібно сипле мідним пилом святий Юр, у міський коридор — з Краківського передмістя на Галицьке — вривається скрадливе таланіння з Онуфріївського монастиря; молоде травневе небо тепло лягло на крони розквітлих черешень, що закрили місто білою запоною, продірявленою шпилями веж; небо здригається від бевкання