Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

— То поясніть мені! — відповів я суворіше, ніж бажав.

— Ти вважаєш, що випадково натрапивши на книжку, маєш право втручатися в життя людей, яких не знаєш? У речі, яких не розумієш і які тебе не обходять?!

— Тепер обходять, хочу я цього чи ні.

— Ти не знаєш, що кажеш.

— Я був у будинку Алдаїв. Знаю, що там ховається Хорхе Алдая. Мені відомо, що саме він убив Каракса.

Я й не знав, що вірю в це, поки не вимовив цих слів.Вона довго дивилася на мене, з обережністю добираючи слова.

— Фумеро про це відомо?

— Не знаю.

— Тобі краще знати. Фумеро переслідував тебе до самого будинку?

Злість у її очах обпекла мене. Я намагався увійти в роль обвинувача та судді, але з кожною хвилиною, що минала, дедалі більше відчував обвинувачуваним себе.

— Не думаю. А ви знали? Знали, що це Алдая вбив Хуліана й зараз ховається в будинку? Чому ви не розповіли мені про це?

Вона сумно посміхнулася.

— Ти нічого не розумієш. Правда.

— Я розумію, що ви збрехали, щоб прикрити вбивцю — попри те, що цей убивця позбавив життя людину, яку ви називали другом. Розумію, що ви багато років мовчали про цей злочин, захищаючи чоловіка, чия єдина мета — стерти зі світу будь-які сліди існування Хуліана Каракса. Ви захищаєте того, хто спалює Караксові книжки. Я також розумію, що ви ошукали мене щодо свого чоловіка. Він не за ґратами. Але тут його теж немає. Ось що я розумію.

Нурія Монфорт поволі похитала головою.

— Іди звідси, Даніелю. Залиши цей дім і ніколи не повертайся. Ти вже багато шкоди наробив.

Я попрямував до дверей. На півдорозі зупинився й озирнувся. Нурія Монфорт сиділа на підлозі, спершись на стіну. Здавалося, їй байдуже, який у неї вигляд.

Опустивши очі додолу, перетнув площу. Ніс із собою біль, якого завдали мені вуста цієї жінки, біль, на який — відчував — я заслуговую, хоча й не усвідомлював достоту, чим саме. «Ти не знаєш, Даніелю, що ти накоїв». Єдиним моїм бажанням тепер було щонайшвидше забратися звідси.

Проходячи повз церкву, я не відразу помітив худорлявого, з великим носом священика, який стояв біля входу, тримаючи требник та вервечку. Він неспішно благословив мене, коли я проходив мимо.

39

 Я увійшов до книгарні, спізнившись майже на сорок п’ять хвилин. Побачивши мене, батько несхвально зсунув брови й подивився на годинник.

— Котра, кажеш, година? Адже ти знаєш, що я маю піти на зустріч із клієнтом у Сан-Куґаті, а ти залишив мене тут самого.

— А Фермін? Невже він іще не повернувся?

Батько похитав головою із поквапливістю, яка свідчила про його поганий настрій.

— Крім того, тут тобі надійшов лист. Я поклав його біля каси.

— Тату, вибач, але...

Він відмахнувся від моїх виправдань, накинув плащ та капелюх і вийшов за двері, не прощаючись.

Добре знаючи свого батька, я розумів, що його злість мине, перш ніж він дістанеться метро. Що мені здалося дивним, так це відсутність Ферміна. Відтоді як я бачив його, перевдягненого у водевільного священика на площі Св. Феліпе Нері, де він чекав на Нурію Монфорт, яка, згідно з його припущеннями, мала щодуху вибігти з будинку й привести його до розгадки таємниці, моя віра в нашу стратегію похитнулася. Я уявляв собі: якщо Нурія Монфорт нікуди не побіжить, переслідування Ферміна скінчаться тим, що він піде за нею до аптеки або до булочної. Що за чудовий план!..

Я підійшов до каси — подивитися на лист, про який згадував батько. Конверт був білий і прямокутний, як надгробок, а замість розп’яття на ньому була зворотна адреса, якій вдалося знищити залишки мого настрою.

ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ БАРСЕЛОНИ

ПРИЗОВНА КОМІСІЯ

— Алілуя! — пробурмотів я.

Мені був відомий зміст цього листа й без того, щоб його відкривати, але все одно я розпечатав його — лише задля того, щоб потонути у тузі. Лист був стислим: два абзаци прози — щось середнє між різким офіційним оголошенням та арією з оперети; утім, такий стиль властивий усій військовій кореспонденції. Мене повідомляли, що у двомісячний строк я, Даніель Семпере, матиму честь та гордість виконати найбільш священний та повчальний обов’язок, який випадає кожному іберійському чоловікові: служити Вітчизні й носити форму Національної гвардії задля захисту духовного оплоту Заходу.

Тільки Фермін міг би побачити смішний бік цього драматичного послання; він би ще й зримував щось на зразок: «Провал жидомасонської змови».

Два місяці. Вісім тижнів. Шістдесят днів. Можна було також розділити час на секунди й отримати семизначне число. У мене вийшло 5 184 000 секунд свободи. Може, пан Федеріко, який, згідно зі словами мого батька, вміє побудувати навіть «фольксваґен», зробить мені годинник із гальмами?.. Може, хтось навчить мене, як мені не втратити Беа назавжди?!.

Почувши дзенькіт дверного дзвоника, я подумав, що то Фермін повернувся, нарешті впевнившись, що всі наші зусилля в ролі детективів — лише кепський жарт.

— Ну, невже кронпринц виглядає зі свого замку? Напевно, він, навіть якщо його обличчя видовжилося, як той котячий хвіст. Вище носа, детективе! — гукнув Ґуставо Барсело. Він був одягнений у пальто з верблюжої вовни, у руках тримав свою звичайну палицю зі слонової кістки, яка була йому потрібна хіба що для того, аби розмахувати нею, наче піп кадилом. — Батько вдома, Даніелю?

— Вибачте, пане Ґуставо. Він пішов на зустріч із покупцем, не думаю, що він повернеться до...

— Чудово. Бо я прийшов не до твого батька. І краще буде, якщо він не почує того, що я тобі маю сказати.

Він підморгнув мені, стягуючи рукавички й оглядаючи книгарню.

— А де наш колега Фермін? Десь тут?

— Виконує завдання.

— Застосовує свої таланти у справі Каракса?

— Використовує і тіло, і душу. Коли я бачив його, він був перевдягнений за священика й надавав благословення всім, хто проходив повз, urbi et orbi[60].

— Зрозуміло... Це моя провина, це я підбив вас на це. Краще б я не розтуляв рота.

— Ви маєте дещо занепокоєний вигляд. Щось трапилося?

— Не те щоб трапилося... Утім, у певному розумінні — так, трапилося.

— Що ви хотіли мені розповісти, пане Ґуставо?

Книгопродавець лагідно посміхнувся до мене. На його обличчі не було й сліду звичайної бундючності. Він здавався серйозним та зосередженим.