Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

і кістки, писати анонімні листи від розбійників, вилазити і залазити по громовідводу, рити підкоп, робити мотузяну драбинку і запікати її в пирозі, пересилати у вашій кишені ложки для роботи…

— Господи помилуй!

— …напускати в сарайчик змій, пацюків, павуків, щоб Джим не сумував один. А потім ви так довго протримали Тома із маслом у капелюсі, що трохи нам усе не зіпсували: ми не встигли втекти, і фермери нас застали ще в сарайчику; ми швиденько вилізли й побігли, а вони нас почули і почали переслідувати; тут мене і підстрелили. А потім ми звернули з дороги, щоб вони пробігти повз нас. А коли ви спустили собак, то їм бігти за нами було нецікаво, вони кинулись туди, де чулися крики, тому ми спокійно сіли в човника і переправились на пліт. І Джим тепер вільна людина, і ми все це самі зробили — як здорово, тітонько!

— Ну, я ще такого не чула, скільки не живу на світі! То це ви, шибеники такі, наробили нам клопоту, аж у всіх голова замакітрилась, це ви налякали всіх ледь не до смерті?! Отак взяти б зараз та вибити з вас усі ці дурниці, от просто зараз! Подумати тільки, а я не сплю, сиджу щоночі, як… Ну, негіднику ти капосний, ось тільки видужаєш, я одразу за тебе візьмусь, виб’ю із вас обох усю цю чортівню!

Але Том аж сяяв від гордості й ніяк не міг спинитись — все говорив і говорив, а вона весь час перебивала його й раз-по-раз починала сердитись, дратувалась, і вони обоє разом кричали, як коти на даху; а тоді вона каже:

— Ну, добре, можеш радіти, скільки тобі влізе, але гляди мені: якщо ти хоч раз ще влізеш не в своє діло…

— У яке діло? — питає Том, а сам більше не посміхається: видно, що здивувався.

— Як — у яке? Звісно, з цим негром-утікачем. А ти про що подумав?

Том подивився на мене дуже суворо і каже:

— Томе, ти ж мені щойно сказав, що з Джимом усе добре. Хіба він не втік?

— Хто? — питає тітонька Саллі. — Негр-утікач? Нікуди він не втік. Його знову спіймали, живого й здорового, і він сидить у сараї, й сидітиме там на хлібі й воді, прикутий, доки за ним не приїде хазяїн. А якщо не приїде, то його продадуть.

Том одразу сів у ліжку — очі в нього спалахнули, а ніздрі роздулися, як зябра, — і кричить:

— Вони не мають права тримати його в кайданах! Біжи! Не гай часу! Випусти його, він зовсім не раб, а такий же вільний, як і всі люди на землі!

— Що ця дитина вигадує!

— Нічого я не вигадую, тут кожне слово правда, тітонько Саллі! А якщо ніхто не піде, я сам туди піду! Я все життя Джима знаю, і Том його знає теж. Стара міс Вотсон померла два місяці тому. Їй було соромно, що вона хотіла продати Джима в пониззя ріки — сама про це говорила; ось вона й звільнила його в своєму заповіті.

— То нащо ж тобі треба було звільняти його, якщо він і так вільний?

— Ось це так питання, — як це схоже на жінок! А як же пригоди? Та я б і по коліно в крові не побоявся… О, Господи, тітонька Поллі!

І провалитись мені на цьому місці, якщо вона не стояла тут, у дверях, задоволена і лагідна, наче янгол.

Тітонька Саллі кинулась до неї, заплакала і почала її обнімати, так що ледве не відірвала їй голову; а я одразу зрозумів, що найкраще місце для мене — під ліжком. Схоже було, що над нами збирається гроза. Я виглянув, бачу — тітонька Поллі вивільнилася з обіймів сестри і стоїть, дивиться на Тома поверх окулярів — і так дивиться, наче хоче його з землею зрівняти. А тоді й каже:

— Правильно, Томе, краще відвернись. Я б на твоєму місці теж відвернулась.

— Боже ж ти мій! — каже тітонька Саллі. — Невже він так змінився? Це ж не Том, це Сід! Він… він… але де ж Том? Він щойно був тут, ось тільки-но!

— Ти хочеш сказати, де Ге к Фінн, — ось що ти хочеш сказати! Я стільки років ростила цього бешкетника Тома, чи ж мені його не впізнати! Це було б дивно! Геку Фінн, ану вилазь із-під ліжка!

Я й виліз, тільки зовсім знітився.

Тітонька Саллі так розгубилась, що просто не знала, що робити; от хіба тільки дядечко Сайлас розгубився ще більше, коли приїхав із міста і все це йому розказали. Він зробився якийсь такий, наче п’яний, і решту дня нічого не розумів, і таку проповідь виголосив того дня, що навіть найперший мудрагель на світі нічого б у ній не допетрав, тому після цього всі почали його поважати. А тітонька Поллі розказала їм, хто я такий і звідки взявся, і мені довелося пояснювати, що я не знав, як вийти із ситуації, коли місіс Фелпс подумала, що я Том Сойєр… (Тут вона перебила мене і каже: «Ні, називай мене, як раніше: тітонька Саллі, я вже до цього звикла і нічого змінювати не хочу!») Отож, коли тітонька Саллі подумала, що я Том Сойєр, мені довелося це терпіти, іншого виходу не було, крім того, я знав, що Том не образиться, — навпаки, буде дуже радий, бо виходить таємниче, з цього він зробить неабияку пригоду і буде задоволений. Так воно і вийшло. Він видав себе за Сіда і влаштував так, що для мене все пройшло гладенько.

А тітонька Поллі підтвердила, що Том каже правду: стара міс Вотсон дійсно звільнила Джима у заповіті; отже, це дійсно так — Том Сойєр стільки клопотів собі завдав та іншим, щоб звільнити вільного негра! А я ж ніяк не міг збагнути, аж до цієї хвилини і до цієї розмови, як це він при такому вихованні раптом допомагає викрадати негра!

Тітонька Поллі сказала, що коли тітонька Саллі написала їй, що Том із Сідом доїхали добре, вона подумала: «Ну, так і є! Цього треба було чекати, якщо вже я відпустила його одного і нема кому за ним придивитись!»

— Ось і довелося їхати в таку даль самій, на пароплаві, за тисячу сто миль, дізнаватися, що там наробив цей поганий хлопчисько цього разу, — бо від тебе відповіді я не могла дочекатись.

— Але ж я не отримувала від тебе листів! — каже тітонька Саллі.

— Не може такого бути! Я