Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

купу й думав собі: «Хай бачать люди, що я відвертаюсь від того, хто стягнув на нас гнів господній».

Старий скнара скоро завважив. купу край доріжки. Він звелів її забрати. Дехто казав, що він тим гіллям палив у кухні. Але другого дня на тому самому місці виросла нова купа, і тільки-но її прибрали, люди накидали нову.

Сухе гілля звинувачувало священика: «Ганьба йому, ганьба священикові з Брубю!»

Стояли сухі, гарячі дні. Над околицею висіло важке, насичене димом і згарою повітря, мов гнітючий розпач. Думки плуталися в запамороченому мозку. Священик здавався демоном посухи. Люди вірили, що той скнара сидить на сторожі небесних джерел.

Сам священик Швидко збагнув, що про нього думають. Зрозумів, що люди його вважають за причину свого лиха: мовляв, то з гніву на нього бог висушив землю. Залога корабля, що опинився в скруті серед пустельного моря, кинули жереб, і йому випало стрибати за облавок. Він спершу сміявся з них і з їхньої купи хмизу, але за тиждень перестав сміятися. Що за дивацтво! Чим могла йому зашкодити купа хмизу? Він зрозумів, що люди дали волю своїй багаторічній ненависті до нього. Ну то й що? Він звик, що його не любили.

І не став лагідніший. Після гостини старої панни він, може, й хотів би стати кращий, але тепер не міг. Не бажав, щоб хтось силував його до цього.

Та потім купа хмизу почала гнітити його. Він весь час думав про неї; віра загалу вкоренилася і в. нього. Те нагромадження сушнику видавалося йому найстрашнішим свідченням його вини. Він стежив за купою, рахував гіллячки, що назбирувалися за день. Він не міг думати ці про що інше. Купа перемогла його.

З кожним днем священик вірив дедалі більше, що люди мають слушність. За кілька тижнів він геть змарнів і постарівся. Його мучило сумління, опали всілякі недуги. І все те він пов’язував з купою хмизу. Йому здавалося, що муки сумління стихли б і недуги минулися, якби лише купа перестала рости.

Дійшло до того, що він цілими днями сидів при дорозі й пильнував купи. Але люди були немилосердні, щоночі до неї докидали кілька нових гіллячок.

Якось тією дорогою їде Єста Берлінг і бачить священика з Брубю. Змарнілий, постарілий, він сидить при дорозі, перебирає гіллячки й складає їх рядком у купки, грається ними, як дитина, Єсті стає шкода його.

— Що ви робите, панотче? — питає він і моторно зіскакує з повоза.

— Та сиджу й перебираю гілля. Власне, нічого не роблю.

— Ідіть додому, не сидіть у пилюці.

— Мені тут краще.

Єста, Берлінг сідає коло нього.

— Нелегко бути священиком, — за хвилю озивається він.

— Тут, у долині, де є люди, ще нічого, — відповідає священик. — Гірше в горах.

Єста добре розуміє, що означають його слова. Він знає парафії північного Вермланду, де священикові часом навіть немає де мешкати, великі лісові простори, де живуть фінни в курних халупах, убогі землі, де на милю припадає кілька садиб і де священик — єдина освічена людина на цілу парафію. Священик з Брубю пробув у такій парафії понад двадцять років.

— Якраз туди нас і посилають замолоду, — каже Єста. — Але там ніхто не годен витримати. І нема на що сподіватися. Не один там пропав.

— Авжеж, — погоджується священик з Брубю. — Самота нищить людину.

— Приїздиш туди бадьорий, запальний, — провадить далі Єста. — Вчиш, нагадуєш, надієшся, що все буде гаразд, що скоро люди ступлять на кращу стежку.

— Саме так.

— Але швидко помічаєш, що слово не помагає. На заваді стоять злидні. Злидні не дають людям стати кращими.

— Так, злидні, — впадає йому в слово священик. — Злидні зруйнували моє життя.

— Молодий священик, — мовить Єста, — прибуває туди вбогий, як і всі, і каже пиякові: «Не пий!»

— А той відповідає йому, — докінчує священик: — «Дайте мені щось краще за горілку! Горілка гріє взимку і студить влітку. Горілка — це тепла хата і м’яка постіль. Дайте мені все це, і я кину пити!»

— Злодієві він каже, — веде своєї Єста: — «Не крадь», а лихому: «Не бий дружини», а забобонному: «Вір тільки в бога, а не в сатану і в тролів». Але злодій відповідає: «Дайте мені хліба!», лихий просить: «Зробіть нас багатими, і ми не будемо сваритись!», а забобонний каже: «Навчіть мене чогось кращого!» Та хто годен допомогти їм без грошей?

— Це правда, щира правда! — вигукує старий. — Вони вірили в бога, але ще більше в диявола, а найперше в гірських тролів і домовиків. Усе зерно вони переганяли на горілку, і злидням не видно було кінця. В їхніх сірих халупах панувала недоля. Ненастанні турботи робили жінок сварливими, а колотнеча штовхала чоловіків до горілки. Вони не дбали про поле й про худобу, боялися пана і дурили священика. І що можна було з ними зробити? Проповідей вони не розуміли. А в те, чого я хотів їх навчити, не вірили. І не було з ким порадитись, не було кому підтримати мене.

— Є такі, що вистояли, — каже Єста. — Господь зласкавився над ними, і вони вернулися звідти незламані. Їм стало снаги витримати самоту, вбогість і безнадію. Вони зробили ту крихту добра, яку змогли, і не впали в розпуку. Такі люди завше були, та й нині ще є. Для мене вони герої, і я шануватиму їх, поки й віку мого. Бо сам. я не зміг витримати.

— І я не зміг, — додає священик.

— І ось тамтешній священик міркує собі, — задумливо каже Єста, — що треба стати багатим, дуже багатим. Адже вбогий не годен побороти зла. І він починає складати гроші.

— Якщо він не складатиме грошей, то стане пияком, бачивши навколо стільки горя, — зауважує старий.

— Або отупіє, зледачіє і змарнує всю свою силу. Небезпечно туди їхати тому, хто не народився там.

— Він мусить запектися, щоб складати гроші. Спершу він тільки вдає жорстокого, а потім звикає.

— Авжеж, мусить бути нещадний до себе й до інших, — мовить далі Єста, — Ощадити важко. Доводиться терпіти зненависть і зневагу, мерзнути, голодувати й озвіряти своє серце. І він майже забуває, нащо почав складати гроші.

Священик несміливо позирає на Єсту. Може, той з нього глузує? Але Єста говорить щиро, схвильовано, ніби про себе самого.

— Отак вийшло й зі мною, — тихо признається старий.

— Але бог береже його, — каже Єста. — Коли священик наскладає вже доволі грошей, бог збудить у ньому давні мрії. Дасть священикові знак, що він потрібен людям.

— А як священик не послухає того знаку, Єсто?

— Він не може