Еміль Золя - Щастя Ругонів

І він докинув ще кілька масних жартів. Тітка Діда знову почала метушитися по кімнаті. Вона не вимовила більше ні слова. Надвечір Антуан одягнув блузу й, насунувши аж на самісінькі очі кепку, що йому колись купила мати, пішов собі. Він увійшов до міста таким же побитом, як раніше вийшов, вигадавши якусь байку національним гвардійцям, що охороняли Римську браму. Потім він попрямував до старого кварталу і почав потайки переходити від дверей до дверей. Всі ревні республіканці, всі їхні прибічники, що не пішли з армією, зібралися о дев’ятій годині вечора в брудному шинку, де Макар призначив побачення. Коли їх набралося близько п’ятдесяти чоловік, він звернувся до них із промовою, в якій говорив про особисту помсту і закликав одним наскоком скинути ганебне ярмо; наприкінці він запевнив їх, що за десять хвилин верне їм ратушу. Він сам тільки що звідти, гам пустка, і над мерією цієї ж ночі замає червоний прапор. Робітники порадилися: реакція конає, й повстанці вже біля брам; як славно було б захопити владу, не чекаючи на них; вони зустрінуть повстанців, як брати, широко розчинивши Велику браму, оздоблять стягами вулиці й площі. Крім того, всі ставилися з довір’ям до Макара; його ненависть до Ругонів, прагнення особистої помсти доводили його відданість. Умовилися, що всі мисливці, які мали вдома рушниці, принесуть їх й опівночі гурт змовців збереться на площі перед ратушею. Одна важлива обставина трохи була не зупинила їх: не було куль. Але вони вирішили набити рушниці дробом, та, власне, й цього не треба було робити, бо вони не зустрінуть ніякого опору.

Ще раз Пласан побачив, як тихими вулицями при місячному світлі скрадаються попід кам’яницями озброєні люди. Коли всі змовці зібралися перед ратушею, Макар, усе приглядаючись, чи нема де засідки, сміливо наблизився до воріт. Він постукав, і коли швейцар, якого навчили загодя, спитав, чого їм треба, Антуан так посипав на нього загрозами, що той, удаючи з себе страшенно переляканого, поквапився зникнути. Двері повільно розчахнулися, відкриваючи чорну порожню пащу. Тоді Макар голосно вигукнув:

— За мною, друзі!

Це був знак. Сам він швидко відскочив набік. Республіканці кинулися вперед, і ту ж мить з темряви двору з гуркотом вихопився сніп вогню і цілий град куль зустрів республіканців. Двері виригали смерть; національні гвардійці, роздратовані чеканням, кваплячися струснути кошмар, що огорнув їх у цьому темному дворі, вистрілили всі разом з гарячковим поспіхом. Полум’я спалахнуло таке яскраве, що Макар ясно помітив Ругона, що в когось націлювався. Антуанові здалося, що цівка рушниці дивиться просто на нього; він раптом згадав, як того разу почервоніла Фелісіта, й кинувся тікати, бурмочучи:

— Нема чого дурня клеїти! Старий шахрай ще вб’є мене, а він же винний мені вісімсот франків!

Несамовитий зойк пролунав серед ночі. Республіканці, заскочені зненацька, гукаючи, що їх зрадили, своєю чергою відкрили вогонь. Один гвардієць упав біля воріт. Республіканці втратили трьох. Вони кинулися тікати, спотикаючись на трупи, не тямлячись од страху. Їхні розпачливі крики «наших убивають!» не зустріли відгуку на безлюдних вулицях. Захисники ладу в цей час устигли зарядити рушниці і мов навіжені кинулися на порожню площу, стріляючи навздогін, на всі боки, всюди, де в пітьмі ганку, в тіні ліхтаря, за рогом стіни їм увижалися повстанці. Так з чверть години стріляли вони у порожнечу.

Нічний бій, наче грім, розбуркав сонне місто. Мешканці сусідніх вулиць, збуджені пекельною стріляниною, підхоплювалися, дзвонячи зубами зі страху. Нізащо на світі вони не висунули б носа надвір. Аж ось у повітрі, шматованому пострілами, розлігся дзвін катедрального собору — били на сполох; дивний безладний бамкіт нагадував удари молота по ковадлу або гул мідного казана, що по ньому люто гатить палицею хлопчисько. Рев дзвона, якого не впізнали навіть самі мешканці, налякав їх більше за постріли рушниць; декому навіть здавалося, ніби вони чують, як по брукованій вулиці з гуркотом іде ціла валка гармат. Вони знову полягали, зашились, під ковдрами, наче сидіти на ліжку у зачинених світлицях було небезпечно. Вкрившись до самого підборіддя, важко дихаючи, вони зщулювалися в клубок, і фулярова хустка, що сповзала на лице, закривала їм очі. А їхні жінки, лежачи поряд, ховали голови в подушки й задихалися зі страху.

Національні гвардійці, які чатували на валах, теж почули постріли. Вони прибігли врозтіч, по п’ять-шість чоловік, подумавши, що ворохобники ввійшли до міста підземним переходом; їхній безладний тупіт порушив тишу вулиць.

Рудье прибіг з найперших. Але Ругон одіслав усіх назад на варту, суворо зазначивши, що не можна кидати міські брами. Присоромлені цим докором, бо, охоплені панікою, вони справді залишили брами без охорони, вартові знову побігли тією ж дорогою назад, з ще більшим гуркотом. Цілий час пласанцям марилося, що якась розлютована орда бігає містом з краю в край. Стрілянина, дзвін на сполох, марші, контрмарші національних гвардійців, брязкіт зброї, яку вони тягали, мов ломаки, їхні розпачливі перегукування в темряві — все це зливалося в оглушливий гамір; здавалося, ніби місто було взято штурмом і віддано на поталу. Все це добило нещасних мешканців, які були певні, що вернулися повстанці. Вони-бо передчували, що це остання ніч, що Пласан до ранку, либонь, провалиться під землю, либонь, розлетиться в порох. І, лежачи в постелі, вони чекали на катастрофу, не тямлячись від жаху, відчуваючи, що стіни й підлога ходять ходором.

Грану все дзвонив на сполох. Коли тиша знову повернулася в місто, бовкання цього дзвона зробилося жаліснішим. Ругон, який палав лихоманкою, відчув, що вже йому несила терпіти це глухе ридання. Він побіг до собору. На порозі малих одчинених дверей стояв псаломник.

— Гей, слухай! Годі вже дзвонити! — гукнув П’єр. — Це схоже на якісь дикі зойки й діє на нерви!

— Але це не я, пане, — відповів псаломник, зовсім збентежений. — Це пан Грану поліз на дзвіницю… Треба вам сказати, що я з наказу патера зняв бовкало з дзвона, щоб не били на сполох. Але пан Грану і слухати нічого не захотів. Він таки зліз на дзвіницю. Чорт його знає, чим він там дзвонить.

Ругон швидко піднявся сходами, що вели на дзвіницю, гукаючи на ціле горло:

— Досить! Буде! Та перестаньте, ради бога!

Зійшовши нагору, П’єр при місячному світлі, що пробивалося крізь зубчасті стрілки в склепінні, помітив Грану; той стояв без капелюха і люто гатив великим молотком у дзвін. Він бив що було духу, одступав, робив розгін і бовкав по дзвінкій бронзі з такою силою, наче хотів її розтрощити. Вся його гладка фігура зщулювалася; він скажено