Еміль Золя - Щастя Ругонів

шляхом. Мені вже набридло їсти черствий хліб, я надумав обдурити фортуну, але гратиму тільки напевне.

Він промовив ці слова з такою впертістю, що мати пізнала голос власної крові в цьому жагучому пориванні до успіху. Вона пробурмотіла:

— У твого батька більше мужності.

— Так, я бачив його, — підхопив він з сміхом. — У нього вельми статечний вигляд. Просто Леонід при Фермопілах. Це ти, мамо, надихнула його?

І він весело, з рішучим жестом вигукнув:

— Гаразд! Я роблюся бонапартистом… Батько не з таких людей, щоб марно важити своїм життям.

— Це правда, — сказала мати, — зараз я нічого не можу сказати тобі, але завтра ти побачиш сам.

Арістід не настоював і пішов, запевнивши її, що незабаром вона ще пишатиметься ним. А Фелісіта відчула, як знову збудилася уся її колишня прихильність до цього. Стоячи біля вікна й дивлячись йому вслід, вона говорила про себе, що він з біса розумний; не могла ж вона відпустити його, не справивши його на певний шлях.

Утрете жаська ніч, ніч, сповнена моторошних жахів, огортала Пласан. Місто, конаючи зі страху, ладне було визівнути духа. Буржуа квапливо поверталися додому, замикали двері, грюкаючи засувами й залізними прогоничами. Усім здавалося, що взавтра Пласан зникне з лиця землі — западе під землю або вибухне повітря. Коли Ругон ішов додому обідати, на вулицях була пустка. Це безлюддя навіяло на нього сум і меланхолію. Наприкінці обіду він зовсім занепав духом і запитав у жінки, чи варто доводити до кінця повстання, підготовлене Макаром.

— Цькування вже не чути більше, — сказав він. — Коли б ти тільки побачила, як пани з нового міста вітали мене! Мені здається, тепер нема потребі! вбивати людей. Га? Як ти думаєш? Ми свого доскочимо й так.

— Ох! Яка ж ти лемішка! — з гнівом вигукнула Фелісіта. — Сам усе надумав, а тепер задки!.. А я тобі кажу, що ти нічого без мене не зробиш. Іди, іди вже своєю дорогою! Гадаєш, республіканці помилують тебе, якщо ти потрапиш у їхні лабета?

Повернувшись до мерії, П’єр почав готувати пастку. Грану став для нього у великій пригоді. Ругон послав його передати наказ вартовим на валах; національні гвардійці повинні були підходити до ратуші потаємці, невеличкими групами. П’єр навіть не повідомив Рудьє — цей паризький буржуа, що забрів у провінцію, міг усе попсувати своїми закликами до гуманних почуттів. Десь об одинадцятій годині двір мерії залюднів національними гвардійцями, Ругон налякав їх, сказавши, що республіканці, які залишалися в Пласані, мають намір учинити відчайдушний наскок. Він хвалився, що завдяки своїй таємній поліції своєчасно дізнався про це. Потім, намалювавши криваву картину різанини, що сталася б у місті, аби ці мерзотники захопили владу, П’єр дав наказ не говорити більше ні слова й погасити всюди вогні. Сам він теж узяв рушницю. Зранку він ходив наче вві сні, не пізнаючи самого себе; він відчував у себе за плечима Фелісіту, в руки якої віддався минулої ночі. Коли б його повели на шибеницю, він подумав: «Не біда, жінка прийде й витягне мене із зашморгу». Щоб збільшити заколот і збаламутити сопне місто, він послав Грану до собору і наказав з першими ж пострілами задзвонити на сполох. До церковного сторожа треба вдатися від імені маркіза, щоб той відчинив двері. І в темряві ночі серед мертвої тиші двору національні гвардійці чекали, не тямлячись од страху, не спускаючи ока з під’їзду, щохвилини ладні стріляти, наче мисливці при облаві на вовків.

А тим часом Макар перебув день у тітки Діди. Він розлігся на старій скрині, жалкуючи за канапою пана Гарсоне. Не раз його поймало безглузде бажання піти до сусіднього шинку й пропити свої двісті франків. Ці гроші, покладені в кишеню жилета, палили його; він тратив свій час на мрії, давши волю своїй уяві. Аделаїда, до якої з деякого часу прибігали її діти, бліді й розгублені, мовчала, як завжди; з застиглим, як машкара, обличчям, рухаючись як автомат, вона ходила повз Макара і, здавалося, навіть не помічала його присутності. Вона нічого не знала про страхи, що хвилювали замуроване місто; вона була за тридев’ять земель од Пласапа, захоплена, як завжди, своїми божевільними думками, без проблиску думки в широко розплющених очах. Проте сьогодні якийсь неспокій, якась турбота хвилювали її, і вії в неї мигали. Антуан, не в силі вже стримати бажання з'їсти чого-небудь ласенького, послав матір до сусіднього трактиру купити смажене курча. Сівши до столу, він сказав:

— Ну, ти, певно, нечасто їси курча. Ця страва для тих, хто працює й уміє обладнати свої справи. А ти завжди була марнотратка. Б’юся в заклад, що ти віддала всі свої заощадження цьому святенникові — Сільверові. А в нього, цього шалигана, є полюбовниця. Так слухай же. Коли в тебе є приховані в якомусь кутку гроші, він колись їх підцупить у тебе.

Він реготав, він так і пашів дикою радістю. Гроші, їцо бряжчали йому в кишені, лаштована зрада, певність, що він не продешевив, — все це викликало в ньому зловтішне задоволення. Як той мерзотник, він весело підсміювався, готуючи підлоту. Тітка Діда нічого не почула, крім імені Сільвера.

— Що, ти його бачив? — спитала вона, розліпивши нарешті вуста.

— Кого? Сільвера? — відповів Антуан. — Аякже. Він прогулювався в таборі повстанців під руку з якоюсь високою дівчиною в червоному. Коли його пристрелять — туди йому й дорога.

Стара жінка пильно глянула на нього.

— Чому? — запитала вона поважно.

— Не можна бути таким дурнем, як він, — трохи зніяковівши, підхопив Антуан. — Хіба ж ризикують своєю шкурою задля якихось ідей. Я, скажімо, обладнав свої справи. Я не дитина.

Але тітка Діда не слухала більше. Вона бурмотіла:

— У нього руки були в крові. Його вб’ють, як того, другого; дядьки пошлють на нього жандарів.

— Що це ви там бурмочете? — запитав син, обгризаючи кістки курчати. — Ви знаєте, я люблю, щоб мені казали правду просто в очі. Коли я й балакав іноді з малим про Республіку, то лише для того, щоб навести його на розумні думки. Він навіжений. Я люблю волю, але вона не повинна перероджуватися в свавілля. А щодо Ругона, то я його шаную. Це чоловік з головою, та ще й сміливець.

— У нього була рушниця? Так? — перебила його тітка Діда; вона, здавалося, подумки йшла за Сільвером далекими дорогами.

— Рушниця? А так, Макарів карабін, — підхопив Антуан, кинувши погляд на коминок, де звичайно висіла рушниця. — Здається, я бачив карабін у нього в руках. Добра цяця, саме щоб бігати з дівчиною під руку по полю.