Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

— МЯ-А-А-А-А-А-А-У-У!!! — Грубодупенко з переможним ревом витягував з пакета ковбасу. Тримаючись на безпечній віддалі, Діана легенько торохнула його трубою по голові. Кіт лише відмахнувся лапою і трофея не випустив: час для переговорів давно минув.

— МЯ-МЯ-А-АВ!!! Ш-Ш-Ш! МЯ-А-А-У!

— Діано, що це там таке?

— Це мій кіт… пробачте… він сьогодні трохи без настрою.

— Ти ненароком нічого йому не прищемила? — Грубодупенко знаходився достатньо близько, щоб Анатолій Захарович міг чути його репет і войовниче завивання.

— Е, ні. Це він через їжу.

— Тобто?

— Він не їв нічого чотири дні. Весь час, поки я була у Франції.

«А кричить так, наче його не годували рік», — подумав Рева.

— Узагалі нічого? — перепитав чоловік.

— Ну, майже. Нічого, крім вазонів.

— Як ти його терпиш?

Діана сотні разів чула подібне запитання від усіх, хто хоч раз стикався зі свавільним характером Грубодупенка. Тисячі разів вона сердилась на кота, коли той без причини починав кусати її за ноги або, приходячи з гульок брудним і мокрим, розносив багно по всій квартирі. І попри це, виганяти його Діана не мала наміру. У голові блиснув спогад: той день, коли вона вигнала Гену. Вона трималася до темряви, вдаючи, що нічого не відбулося, переробила купу справ і, тільки вклавши Артема й Даню спати, розплакалася. Вона ще ніколи не почувалась настільки самотньою, покинутою й нікому не потрібною, як того холодного осіннього вечора. Грубодупенко, тонко відчуваючи пригнічений стан хазяйки, терся поруч, ліз на руки, щось навіть тихо муркотів. О десятій вечора кіт, за звичкою попросився надвір, — на роботу. Діана попрохала його не йти; у ту мить у цілому світі не існувало жодної істоти, з якою вона могла б лишитись і поговорити, і жінка почала розмовляти з котом. Грубодупенко вагався, але від дверей не йшов. Зрештою Діана випустила його. Як же вона здивувалась (і як зраділа!), коли за десять хвилин почула, як кіт шкрябається під дверима. Він ніколи не повертався так рано. Він або йшов і приповзав знесиленим, часом побитим, під ранок, або сидів удома, якщо надворі лютувала негода. Того вечора, розуміючи, що потрібен хазяйці, кіт повернувся й усю ніч не відходив від неї: лежав біля голови, лоскотав вусами вухо й щоки і заспокійливо муркотав. Грубодупенко залишився поруч тоді, коли від неї відвернувся весь світ, і тому Діані чхати було на те, що про котяру думають інші.

Кахикнувши, вона відповіла Анатолію Захаровичу:

— Вважайте, він член сім’ї, ну, трохи неврівноважений, звісно; у нього, як ви чули, очевидні проблеми з контролем гніву, але в сім’ї, як відомо, не без виродків — мушу миритися.

Тим часом Грубодупенко, схопивши ковбасу в зуби, побіг до спальні. У кухні залягла незвична тиша.

— Зрозумів, — сказав Рева. — Я, власне, турбую тебе з приводу звіту.

Діана напружилась, міцніше стискаючи блискучу пилососну трубу.

— Хочу, щоб ти зайшла до мене й особисто розповіла про своє перебування в Парижі, бо те, що розказують Авер’янов і Пеллерін, мені геть не подобається. Я взагалі лише вчора дізнався, що в катастрофі вижив пілот і що він — українець, який тривалий час працював у нас інструктором.

Діана видихнула. Схоже, що Рева на її боці.

— З великим задоволенням, Анатолію Захаровичу.

Рева тихо засміявся.

— Бачу, тобі є що розповісти. Мене дивує, що Григорій, який наполіг, щоб до Парижа відправили саме тебе, тепер поливає власне протеже брудом, наче в тебе у Франції вселилися демони. Гаразд. На жаль, завтра мене не буде в головному офісі, ми зможемо побачитися у вівторок, 19 лютого, десь після обіду. Тобі підійде?

— Звісно, — згодилась Діана. — Я буду на роботі.

— От і чудово! Тоді до зустрічі. Гарного тобі вечора! І передавай вітання коту!

— Дякую! Вам також гарного вечора…

«Перша хороша новина за сьогоднішній день», — посміхнулась Діана.

Утім, пригоди не закінчились. Вона помилилась, вирішивши, що ковбаса задобрить котяру чи надовго заткне йому рота. Через хвилину після закінчення розмови Грубодупенко стояв на порозі кухні, нервово посмикуючи задерев’янілим від напруження хвостом. Без ковбаси. Навряд чи він з’їв її всю, радше десь заховав, та, попри це, йому хотілося ще. Кіт облизнувся, подивився на пакет з продуктами, перевів погляд на хазяйку.

— Навіть не здумай, — прошипіла вона.

Дугою вигнувши хребет, Грубодупенко розкрив крихітну пащу і розпочав нове коло оглушливих ремствувань і нарікань на свою гірку долю:

— НЯВ… НЯВ… НЯ-Я-Я-А-А-А-А-У…

Тяжко зітхнувши, Діана подумала, що він довго згадуватиме їй ці чотири голодні дні.

Коти злопам’ятні. Як і чоловіки.

45

18 лютого 2013, 11:21 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Написання звіту просувалося мляво. Діана прийшла до офісу годину тому, відразу після того, як відвела Артема і Даню до садочка. З того часу вона насилу зліпила два з половиною абзаци. Двічі захоплювалась і починала викладати на папері власні підозри, але щоразу спиняла себе й видаляла надрукований текст, розуміючи, що Авер’янов за таке по голівці не погладить. Окрім підозр, писати не було про що.

О третій Діана хотіла піти з роботи й забрати малих із дитсадка, не ризикуючи поки що лишати їх на повний день, але не знала, як сказати про це Авер’янову без наявності готового звіту про відрядження.

Тиждень починався препаскудно…

Діані виділили місце в тісному кабінеті, де, крім неї, працювало дві безмозкі білявки й один хлопчина-ботан. Білявки, майже напевно, були дочками інженерів із конструкторського відділу, яких татусі приткнули в АНТК, аби дівчатка нічого не робили й отримували за це зарплатню. Протягом робочого дня вони відволікались від чатів у ВКонтакті й Однокласниках тільки для того, щоб скласти пасьянс. Всю роботу у відділі виконував худорлявий забитий двадцятидворічний хлопчина, який сидів перед Діаною, ні з ким не розмовляв і практично не відлипав від монітора комп’ютера.

Сперте повітря в завузькому приміщенні, де ледь поміщалися чотири підстаркуваті, мабуть, ще радянські, столи, гнітило Діану. До декретної відпустки, у той час коли її татко був живим, вона мала власний скромний кабінет… Сьогодні вона вперше, з сумом дивлячись на обтиснуту скромною сріблястою рамкою фотографію Дані й Артема, яку принесла разом з ноутбуком із дому, замислилась про звільнення. До біса гроші! До біса кар’єру! Вона ніколи не прагнула пов’язувати життя з літаками й авіабудуванням. А тепер і поготів: Авер’янов згноїть її. Треба вшиватися