Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

рукав і подивився на годинник. Повільно попрямував у бік Тріумфальної арки. Нік ішов за ним на відстані десь десяти метрів. Стежити за П’єром було легко – він був на голову вищий за більшість перехожих. Нік пірнув услід за ним у підземний перехід станції метро «Георг П’ятий». Зайшов у сусідні двері того самого вагона метро. Тут треба було зосередитися. Пасажирів було дуже багато.

Непомічений Нік довів П’єра до китайського ресторанчика в незнайомому передмісті Парижа. Залишившись на вулиці, Нік відчув голод і злість. Злість, імовірно, і була пов’язана з голодом. Просто Нік розумів, що там, у теплі й затишку ресторанчика, смачно вечеряє його клієнт, а йому доведеться невідомо скільки стирчати на холодному вітрі вечірньої вулиці.

Притулившись до дерева, Нік дивився тупим втомленим поглядом на двері ресторанчика. Дивився, поки звідти не з’явився П’єр разом із лисуватим кремезним чоловіком у коричневій дублянці. Вони зупинилися перед рестораном, попрощалися. «Якщо будуть новини – відразу повідомлю!» – пообіцяв П’єру лисуватий і підійшов до припаркованого біля краю дороги сріблястого «пежо-407». П’єр почекав, поки машина поїде. Нік помітив на його обличчі нервовий, невдоволений вираз.

На безлюдній вулиці йти просто за П’єром було безрозсудно, і Нік почекав, поки клієнт відійде метрів на п’ятдесят. П’єр ішов повільно, мовби на ходу обмірковував щось. Нік безшумно йшов за ним по іншій стороні вулиці, швидко переходячи від одного дерева до іншого. Дерева були молоді, і в денний час сховатися за тонкі стовбури було б неможливо.

Нарешті П’єр зайшов у двері приватного двоповерхового будинку.

Нік почекав кілька хвилин. Помітив, як по черзі засвітилися три фасадні вікна.

Потім пройшов далі, перетнув вулицю і, неспішно повертаючись назад, звернув увагу на номер будинку, в якому жив П’єр. Мідні цифри номера були прибиті до дверей – 134. Залишалося знайти назву вулиці. Нік зупинився неподалік – он же китайський ресторанчик, в якому П’єр вечеряв. У шлунку вили вовки. Захотілось їсти, і Нік зайшов усередину.

Тут же підійшов молодий китаєць, простягнув уперед руки, показуючи, що готовий сам повісити в гардероб куртку Ніка. Нік здався.

Читаючи меню, він помітив на столику, окрім звичайних чергових приборів, і кілька візитних карток ресторану. Відразу ж засунув одну в нагрудну кишеню.

Після цього з почуттям виконаного обов’язку замовив собі качку з апельсинами і червоного вина. Вино принесли в півлітровій карафі. Поки готували качку, Нік маленькими ковтками пив терпке червоне вино і згадував Сахна, як вони пили разом і як дико напивався Сахно сам. Згадував підготовку «міни», яку вони «заряджали» отаким червоним вином.

74

Через два дні подзвонив Георгій. Повідомив, що хлопці Віктора працюють старанно, але поки що новин немає.

За вікном знову хурделило. Холодний вітер розмалював шибки тонким візерунчастим полієм. У кабінеті було прохолодно. Тільки поклавши долоню на чавунні ребра батарей, можна було відчути якесь тепло.

Віктор повсякчас кип’ятив у склянці воду й пив чай. Думки крутилися навколо контейнера з речами Ценського. Зовсім не нинішній вміст контейнера хвилював Віктора. Більше його цікавило, хто отримав контейнер і де він був до того, як потрапив на «вевешний» склад. Він був майже впевнений, що відповідь на це питання лежала десь на поверхні, і він сам упустив можливість про неї дізнатися.

Ці думки вивели його з кабінету і змусили постукати в двері майора Криська.

У майора сидів якийсь чоловік, але, судячи з того, як швидко відвідувач заквапився при появі Віктора, було зрозуміло, що свої справи він уже вирішив.

– Заходь, заходь! – усміхнувся з-за столу майор. – Що скажеш? Знаю, що позбавив Занозіна належного відпочинку! Може, сам йому і квартиру виб’єш? А то хлопець похнюплений. Я йому, бачте, квартиру пообіцяв, коли він непритомний валявся. Звідки він знає, якщо непритомний був? Та й узагалі, чого тільки не пообіцяєш, аби до тями швидше прийшли… Чаю хочеш?

– Щойно пив, – признався Віктор. – Ви з контейнерними складами ніколи справ не мали?

– Чому не мав, було колись…

– А в супровідних документах контейнерів усі пересування відзначаються? – запитав Віктор.

– Звичайно.

– А якщо контейнер стоїть на складі, де його супровідні документи мають бути?

– Та там же, на складі, – знизав плечима майор. – У конторі у завідувача складу. Контейнер же мов командировочний. Якщо його збираються кудись відправляти – ставлять печатку і дату від’їзду…

Віктор кивнув. Посидів іще хвилин десять, послухав зітхання майора з приводу ранніх холодів та погано опалюваної квартири, і повернувся в кабінет. Подзвонив Георгію, поділився сумнівами з приводу супровідних документів, яких вони ще начебто не шукали.

– Чому не шукали? – спокійно відреагував Георгій. – Їх після нальоту на склад вилучила міліція, зробила копії й повернула. Я все проглянув…

– То чому ж не сказали? – обурився Віктор.

– Про що? Про те, що замість прізвища одержувача стоїть карлючка і номер неіснуючого доручення?

– Хоч би про це…

– Якби це якось допомогло, обов’язково б повідомив.

Попрощавшись із Георгієм, Віктор заквапився додому. На вулиці вже смеркло. Чорне холодне небо неначе опустилося і тиснуло своєю вагою на місто.

Віктор вирушив «вісімкою» додому. До Південного мосту їхав повільно, а по мосту вже розігнався – тут дорогу було добре посипано піском. І раптом попереду із зустрічної смуги на нього вискочив мікроавтобус. Віктор натиснув на гальма. Машину понесло юзом до огорожі. Але мікроавтобус вивернувся і, промчавши на величезній швидкості мимо, знову вліз у свою смугу. Промайнуло перелякане обличчя водія і напис на борту, що видався дуже знайомим. Так, це саме той мікроавтобус, що постійно стовбичить під їхнім будинком. «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Дивина. Але в дзеркалі заднього огляду мікроавтобуса вже не видно було – той, мабуть, був далеко, якщо тільки не врізався в щось, ближче до центру.

Нервовий дрож охопив тільки через кілька хвилин. Пальці вп’ялися в кермо. Серце загупало шалено. Машина давно вже вирівнялась, прилаштувавшись у хвіст білої «альфа-ромео».

Віктор зменшив швидкість. Спробував опанувати себе, але неусвідомлена тривога тільки посилилась.

Лихе передчуття змусило знову натиснути на газ.

Через десять хвилин він зупинив машину біля будинку і побіг у парадне. Ліфт підняв його на восьмий поверх. На майданчику стояв сусід напідпитку із цигаркою в роті.

– У вас там щось наче гуркнуло… Може, впало щось… – хитнувся він.

Віктор тремтячою рукою відчинив двері.

Вскочів у кімнату. На підлозі лежав хлопець в адідасівському спорткостюмі і чистеньких кросівках. Під його правим оком виднівся отвір від кулі. Мертва рука все ще стискала пістолет. Навпроти на підлозі, під стіною, лежала перелякана на смерть Іра.

– Що сталося? – запитав