Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

кивнув Додьо. — Але слухай, Андзю. Я чув, знаїш, жи німці мают такий звичай пуперджувати за стулами. Чи то правда?

— Стули писок. Я такого не чув. Або що?

— Та ніц. Іно, жи мені би дуже хутілося, знаїш, вже кули будемо виходити, такой перднути. Бо, знаїш, нині зраня нам дали фасулевої зупи. То ми, вважай, заряджені.

— Навіть не думайте! — помахав я пальцем перед їхніми носами. — То не є жарти. Хочеш зогнити на каменярні?

Вони відразу перестали сміятися, і я залишив їх. Хоч і переживав потім, коли вони з’явилися з тим оленем, але все пройшло гладко, бо і занесли, як я наказував, і вийшли, але Додьо, курвий син, таки перднув. Ціле щастя, що в загальному гаморі та ще й при оркестрі того ніхто не чув, іно я, бо стояв біля них. Однак я не зрадив себе жодним порухом, тільки зблиснув очима на Додя, а він, задоволений, вийшов на ґанок і вже там пішов уприсядки.

Ні, в наш час не можна ні в кому бути певним. Я й сам у собі невпевнений. Кілька годин тому пережив стрес, відчуваючи, як мене всього всередині теліпає, бо серед гостей упізнав людину, яку зустрічав у Сяноку, коли вистежував родину Ґредлів. Тоді він був у цивільному, розмовляв українською, зараз — це зразковий оберлейтенант. Чи він мене теж упізнав? Якщо так, це зле, бо може розповісти, що я працював на НКВС. Німці таких, як я, розстрілюють на місці. Я жодним порухом не зрадив, що його знаю, він теж. А може, і він має що приховувати?

Перед тим я бачив його двічі й щоразу в мені прокидалося дивне відчуття, мовби я його звідкись знаю, десь бачив раніше. Його рухи й голос були до болю знайомими, мені здавалося, що я дивлюся у своє відображення у дзеркалі, хоча він начебто й не був на мене схожим, а все ж був чимось близьким. Цього разу я навіть крадькома за ним стежив, намагаючись зрозуміти, що саме в ньому привертає мою увагу. Я дослухався до його голосу і мені чомусь хотілося його слухати, бо тільки так я міг розгадати, хто він для мене. І водночас я його страхався і ховав очі, коли його погляд падав у мій бік.

Під вечір дамам накрили десертні столи в парку, а чоловіки продовжували спілкуватися в залі. Вони повставали з-за столів і згурдилися довкола Ґерінґа, вбираючи кожне його віще слово. Я стояв у дверях, що вели до кухні, і слухав із завмиранням серця, мені хотілося і собі втрутитися і сказати щось суттєве, щось практичне, але ким я був — маленькою мурашкою у його підніжжі, а однак я відчутно міг би удосконалити функціонування табору, підвищити його ефективність, кардинально зекономивши на харчах, кулях, газі, дровах, шмірі й перевівши костодробарки на вітрові двигуни. Можливо, я навіть напишу свій проект ґеноссе Ґерінґу детально й розлого, аби він побачив, що використати мої знання й ідеї можна у значно ширших сферах.

В парку грала музика і стріляли феєрверки, чути було жіночі сміхи. Пані Помазан виплила з кухні попереду візка, на якому височів білий торт у формі палацу Ґредлів. Офіцери заплескали в долоні, вітаючи цей витвір мистецтва. Довкола тортового палацу навіть були посаджені зелені ялинки й були вимощені доріжки. У вікнах мовби щось світилося, а з димаря — не повірите! — курився дим! Усі неймовірно чудувалися. Тим часом возик поїхав у парк, а за ним посунули всі чоловіки, аби разом з дамами розділити цього смаколика. Пізніше я довідався, що дим курився зі шматочків сухого льоду. А коли пан Ґерінґ взявся краяти торт, пролунали оплески, і я відчув ще більшу гордість за свою ресторацію.

XVIII. Стефан

1

Я сидів у «Жоржі» і чекав Ірму. В залі грала тиха музика, висів галас, лунали тости й дзвін келихів. Пили за чергову перемогу на Сході. Кельнери снували, наче бджоли, час від часу підлітали й до мене і запитували, чи чогось не потребую. Несподівано з’явився Осип Хома, якого я після Ґданська не бачив, і підсів до мене. Я втішився, побачивши його, ми обнялися, і я дав знак кельнеру.

— Привезли іспанські вина, прошу пана, — повідомив кельнер. — З нагоди такої великої перемоги. Наші розгромили їх під’ Курськом ущент.

Він радісно скалив зуби і, мабуть, встиг закропити й сам цю подію.

— Я чув, що ти в них маєш добру славу, — сказав Осип, коли ми розлили вино й випили.

— Як тобі сказати. Взяли мене за яйця. Шантажують родиною. Сам би я знав, що робити. А так... А ти де?

— Не знаю, чи й казати тобі. Ти ж тепер по той бік фронту.

— Що ти мелеш? Я не на фронті. Я лише інструктор у аероклубі.

— Не тільки. Ще час від часу літаєш кудись.

— Ти звідки знаєш?

— Та ми дещо знаємо.

— Ми — це хто?

Осип нахилився до мене через стіл і промовив:

— ОУН. Чув?

— То ти там?

— А де ж мені ще бути. Займаємося формуванням української дивізії.

— Для німецької армії.

— Ні, для незалежної України. Зараз добровольці перебувають на вишколі.

— Я знаю. Бачив парад.

— Німці нарешті зрозуміли, що мусять залучити й нас, — сказав він, роззирнувшись. — Зараз п’ють за перемогу під Курськом, але то була тяжка перемога.

— Гадаєш, врешті переможуть вони?

— Якщо не будуть ідіотами.

— Однак Гітлер ідіот.

Осип закурив і відкинувся на спинку крісла.

— А як твоя боксерська кар’єра? — поцікавився я.

— Могла відбутися... але не відбулася... Я двадцять чотири рази перепливав на кораблі Атлантичний океан, і в Нью-Йорку ми стояли часом тиждень-два, то я знічев’я брав учать у боях. Якось, коли нокаутував боксера Гавлічека, за мене вхопився легендарний боксер Бенні Леонард і почав тренувати. Але в мене був контракт з торговим флотом, і я в 1939-му мусив повернутися до Ґдині. А тут війна. Ми боронили порт, скільки було сил, та врешті довелося здатися. Я потрапив у німецький полон. Але пофортунило. Німці упізнали Віллі Хому та й випустили. А коли оголосили набір до дивізії, я відразу зголосився. — Хвильку помовчав, відтак знову нахилився до мене. — Мені потрібна твоя допомога. У концентраку опинилося троє наших. Треба їх вирятувати.

— Яким чином?

— Є