Юрій Павлович Винничук - Аптекар

— Пане бурґграф, — втрутився раптом Айзек, — але ж пан доктор був увесь час вдома, він ніде не виходив ні вночі, ні на світанку.

— Звідки вам про теє знати? Ви що — його в ліжку пильнували?

— Я пильнувала, — вклинилася Рута, червоніючи. — Пан доктор… Мартин ніде не виходив.

Вона це промовила доволі упевненим голосом і немало мене здивувала, але бурґграф мав свою думку.

— Це мене не переконує. Дівчата у вашому віці сплять, як хом’яки.

— Пане доктор! — гукнув навздогін Айзек. — То я! То я винен! Господи! Прости мене, грішного!

Я так і не второпав, що він мав на увазі. А незабаром я опинився там, де не раз бував, як лікар, а тепер — у ролі в’язня та ще й у товаристві розбійників, яких недавно було виловлено й засуджено до страти. Розбійники чекали свого рішенця без особливого хвилювання, алея їхнього грайливого настрою розділити не міг. Спочатку вони мене зачіпали, намагалися вгостити вином, але, побачивши, що я перебуваю в безнадійному стані пригнічення, облишили ці спроби, і я міг нарешті зануритися у свої невеселі думки. Я не знав, що маю думати про зникнення Юліани і совину маску в коминку, яку вона збиралася спалити. Але за підлим збігом обставин маска залишилася неушкодженою. Що Юліані завадило забрати торбу? Може, з нею щось сталося? Не могла ж вона мені підсунути таку свиню свідомо. Мені не вірилося, що все це відбувається зі мною. Хто вбивав синочків патриціїв міста? Невже Юліана? Вона володіла шпагою, але погано. Під час шермерки це кинулося в очі. Хіба що вона прикидалася. Але дівчина, яка володіє таким дивним і рідкісним ударом, не вкладається в голову. Далі мої думки перескочили на Руту і на її відважний вчинок. Вона намагалася мені помогти будь-якою ціною. А ціна могла бути висока, якби з’ясувалося, що ми належимо до різних віросповідань. Півтори сотні років тому вже спалили у Львові вірменина й польку. Але Рута, мовби передбачаючи проблеми, раптом стала щонеділі ходити зі мною і Юліаною до костелу Божого Тіла. Отже, з цього боку загрози не було».

Стась збирався бігти до Краківської брами відразу ж, як отримав доручення, але побачив, що хлопчаки кинулися до причалу — якраз прибули човни з товаром. Пропустити таку нагоду було б понад силу, а торба могла й зачекати. Коли Стась звільнився і підійшов до того місця, яке описала Юліана, то наштовхнувся на цілу гурму ціпаків. Вони вже знайшли торбу. Він пішов за ними назирці, провів їх до самої аптеки і бачив, як вивели пана доктора, якого добре знав, бо й від нього не раз отримував різні завдання, і щоразу добрий пан Мартин окрім оплати вгощав його цукерками або родзинками. Тепер хлопець завагався, що чинити з конвертом і флягою — адже поклявся передати лише в руки докторові. Його сумлінність цього разу була небажаною, але він про це не здогадувався. Стась, похнюпившись, подався додому.

Айзек із Рутою провівши аптекаря, попервах не мали уяви, за що братися і до кого достукуватися. Аптекар — убивця? Це не вкладалося в голову. Хоча, звісно, ані під час карнавалу, ані цієї ночі ніхто з них не міг гарантувати, що він цього не міг зробити. З аптеки можна було вибратися й через сад, перелізши мур, завитий виноградом. Але версія, що убивцею була Юліана, виглядала ще дивнішою. А її зникнення викликало ще більше запитань, як і торба, схована у кущах. То, може, Юліана ще з'явиться?

Айзек місця не знаходив через маску.

— Йолоп же я, йолоп! То ж треба! Узяв та й залив на ніч поліна водою. А воно — бач, як обернулося!

— Не розпачайте так, — втішала його Рута, — пана доктора й так би арештували через той список убитих.

Суд над аптекарем призначили наступного тижня. Через те, що все місто було стривожене вбивствами, чутки снували одна від одної фантазійніші, а вбивця у совиній масці виростав до розмірів жахливого маніяка, які народжуються хіба раз на сто років, розслідування вирішили не затягувати. Зрештою, й так усе було зрозуміло. Однак яким був інтерес аптекаря в тих убивствах, ніхто не міг розшолопати. Єдине, на чому сходилися всі, — вбивства почалися відтоді, як він з’явився у Львові, хоч і не відразу. Досі такої кількості убивств за короткий час не траплялося.

Айзек сказав Руті, що піде до рабина Меєра, який прибув до Львова з Сандомира і, кажуть, такий премудрий, що мудріших просто не бува. До того ж він має медичну освіту і славиться серед євреїв як дуже успішний доктор. Натомість Рута розповіла Айзекові про те, що бачила Юліану на причалі, як вона домовлялася з капітаном нібито про бочку рому.

— Дивно, — покрутив головою Айзек, — не далі як тиждень тому я закупив дві бочки рому. Не було жодної потреби ще в одній.

Тепер Рута не мала сумніву, що розгадка має критися десь там, на березі річки.

Була п’ятниця, у п’ятницю ввечері після богослужіння євреї зазвичай співають вдома пісню, присвячену добрим Янголам, які охороняють людину впродовж усього тижня, а в п’ятницю звільняють місце іншим. Отже, євреї тією піснею з одними Янголами прощаються, а нових вітають. І ось Айзек прийшов саме в такий час, коли рабин Меєр, проспівавши останні рядки, враз замовк, поринув у думки і лише за годину очуняв, а всі присутні, затамувавши подих, терпляче чекали, коли він розплющить очі і пояснить причину такої дивної поведінки. І рабин нарешті розплющив очі та промовив:

— Проводжаючи Янголів буднів, я опинився біля брам Раю і зазирнув досередини. А тут бачу — їде фіра, запряжена парою коней, яких поганяє здоровий такий балагула, посвистуючи батогом. Я дуже здивувався, як міг попасти до Раю такий балагула разом з кіньми і фірою та ще й на таке поважне місце — простісько біля самої брами. І тут мені все пояснили. Цей балагула, мовляв, зветься реб Ізраель. Він був за життя великим грішником і нічого доброго не зробив, але один добрий вчинок відкрив йому браму Раю.

Це було взимку під час сильного морозу. Балагула Ізраель віз мандрівників до Сокаля, всі вони були закутані в теплі плащі і ховалися всередині критих саней. Візник незабаром добряче замерз та,