Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

Андрей нечасто чув компліменти на адресу свого журналістського хисту, особливо від незнайомих жінок. Тільки-но мова заходила про «Міленіум», усі відразу ж починали згадувати Мікаела Блумквіста, і Андрей загалом не заперечував. Але потайки все ж мріяв про те, щоб зауважили і його. І от красуня Лінда мимоволі захоплюється ним.

Зандер так зрадів, що навіть набрався духу й запропонував випити чогось у ресторані «Папаґалло». Вони якраз проходили поряд. На його щастя, жінка вигукнула:

— Яка чудова ідея!

Тому вони зайшли в ресторан. Серце Андреєві калатало, і він щосили намагався не дивитися своїй супутниці в очі.

Ті очі буквально вибивали землю з-під ніг, змушуючи сумніватись у реальності всього, що відбувалося. Вони влаштувалися за столиком неподалік від шинкваса, і Лінда нерішуче простягла руку. Стиснувши її, Андрей пробурмотів щось, сам ледве тямлячи, що говорить. Він помітив, що йому телефонує Ґранден, але, на свій подив, проігнорував дзвінок, вимкнувши сигнал. Нехай журнал хоч раз зачекає. Тепер йому хотілося просто дивитися на Ліндине обличчя й тонути в ньому. Жінка була така вродлива, що Андреєві спирало дух, наче від удару в живіт. Воднораз вона видавалася тендітною та ніжною, немов поранена пташка.

— Не уявляю, як хтось міг завдати тобі болю, — промовив він.

— А проте таке завжди трапляється, — відповіла Лінда.

Зандер подумав, що, мабуть, він таки розуміє це. Така жінка, як вона, частенько, либонь, приваблює психопатів. Ніхто інший просто не ризикне кудись її запросити. Більшість чоловіків відступить, почуваючись негідними її.

— Як приємно сидіти тут з тобою! — сказав Андрей.

— Як приємно сидіти тут з тобою! — повторила вона, ласкаво погладжуючи його руку.

Вони замовили по келиху червоного вина і почали лепетати навперебій, тому Зандер навряд чи звернув увагу на те, що в кишені вібрував його мобільний телефон — і не раз, а двічі. Отак уперше в житті він проігнорував дзвінок від Мікаела Блумквіста.

Невдовзі Лінда повела Андрея в ніч, узявши за руку. Зандер не питав, куди вони прямують. Здавалося, він ладен був іти за нею хоч на край світу. Найдивовижніша з усіх жінок, яких він бачив на своєму віку, дарувала йому усмішку, і від неї кожен камінчик на тротуарі, кожен подих провіщав щось чудесне й приголомшливе. «Заради такої прогулянки варто жити», — думав Андрей, не звертаючи уваги ні на холод, ні на місто довкола себе.

Він сп’янів від її товариства й від того, що чекало на них далі. А втім, можливо, — чоловік не був упевнений, — якраз це й викликало в нього підозру, хоч спочатку він відганяв її, приписуючи все власному скептицизмові щодо будь-якого вияву щастя. Та все ж не міг не спитати себе: «А чи не занадто це добре, щоб бути правдою?»

Глянувши на Лінду вже під іншим кутом, Зандер помітив у ній не лише приємні риси. Коли вони йшли повз «Катарінагіссен», йому навіть здалося, що в її очах промайнуло щось холодне, і він знервовано глянув униз на розбурхану воду.

— Куди ми йдемо?

— Моя подруга має невеличку квартиру в провулку Мортена Тротцига, — відповіла Лінда. — Вона інколи мене туди пускає. Можемо випити ще по келиху там.

Андрей усміхнувся так, ніби то була найкраща з усіх почутих досі ідей. Одначе чоловік почувався дедалі розгубленішим. Ще зовсім недавно про неї турбувався він, аж тепер вона перехопила ініціативу. Зандер швидко глянув на свого мобільника й, помітивши два пропущені дзвінки від Мікаела, захотів відразу ж йому потелефонувати. Хай там як, а зраджувати журнал не можна.

— Залюбки, — сказав він. — Та спершу я маю зробити один дзвінок. Я саме працюю над черговою статтею.

— Ні, Андрею, — напрочуд рішуче заперечила Лінда. — Ти нікому не телефонуватимеш. Сьогодні є тільки ти і я.

— Окей, — дещо невдоволено погодився чоловік.

Вони вийшли на майдан Єрнторґет. Попри негоду, надворі все ж було багато людей, і Лінда опустила очі долу, ніби не хотіла, щоб її помітили. Андрей глянув на правий бік, на Естерлонґґатан і статую Еверта Тоба. Поет стояв непохитно, тримаючи в правій руці аркуш з нотами й удивляючись крізь свої темні окуляри в небо. Чи не запропонувати дівчині зустрітися завтра?

— Може… — почав був Зандер.

Та закінчити він не встиг, бо Лінда притягла його до себе, поцілувавши з такою силою, яка спустошувала мозок, а потім знову пришвидшила ходу. Тримаючи Андрея за руку, вона повела його на лівий бік, на Вестерлонґґатан, звідки вони раптом звернули в темний провулок. Невже за ними хтось ішов? Ні, ні, кроки й голоси, здається, десь далеко. Тут лише він і Лінда, чи не так? Проминувши вікно з червоною рамою й чорними віконницями, вони підійшли до сірих дверей. Спершу жінка не могла їх відімкнути. Ключ у її руці тремтів, і Андрея це зацікавило. Невже вона все ще боїться колишнього чоловіка та його посіпак?

Вони піднімалися темними сходами. Їхні кроки відлунювали в будинку, а в повітрі відчувався слабкий запах гнилі. На одній зі сходинок перед третім поверхом Андрей помітив гральну карту — винову даму. Це йому не сподобалося, хоч він і не зрозумів чому, — певно, то просто якийсь дурний забобон. Намагаючись забути про карту, Зандер знову подумав: «Як чудово, що вони зустрілися!» Лінда важко дихала. Її права рука була міцно стиснута в кулак. З провулка долинув чоловічий сміх. То ж не з нього сміються, правда? Він просто розхвилювався. Але здавалося, що вони все йдуть і йдуть, а сходи не закінчуються. Невже цей будинок такий високий?

Ні, от і прийшли. Подруга мешкала у квартирі на горищі. На дверях висіла табличка з прізвищем «Орлов», і Лінда знову дістала свою в’язку ключів. Цього разу її рука не тремтіла.

Мікаел Блумквіст сидів у старомодно вмебльованій квартирі на вулиці Проствеґен у Солні, поряд з великим кладовищем. Як і думав Голґер Палмґрен, Марґарета Далґрен відразу погодилась зустрітися. І хоч у телефонній розмові її голос видався трохи божевільним, проте насправді вона виявилась елегантною худорлявою пані років шістдесяти. Марґарета була вдягнена в модний бежевий джемпер і ретельно випрасувані чорні штани. Можливо, вона причепурилася саме для зустрічі. На жінці були туфлі на високих підборах, і, коли б не тривожний погляд, Мікаел, зрештою, вирішив би, що перед ним цілком безтурботна жінка.

— То ви хочете дізнатися про Камілу? — спитала вона.

— Особливо про її теперішнє життя, якщо ви про нього щось знаєте, — відповів Мікаел.

— Пам’ятаю, як вона потрапила до нас, — повела Марґарета, ніби не почула останніх Блумквістових слів. — Мій чоловік Челл думав,