Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 63

Від Захара (продовження)

Жінка підводить голову. На вигляд їй років 35-40, але виглядає вона дуже втомленою. Ніби пережила війну. Її рука піднімається і опускається на кошеня. Гладить його.

— Як його звати? — зненацька стиха лунає її голос.

— Кота? Сальвадор.

— Гарне ім'я. А вас?

— Захар.

— Захар... Хто ви, Захар?

— Я? Письменник.

— Ха, — фиркнула вона і щось на зразок усмішки з'явилось на її губах.

— Чого ви? Не любите письменників?

Я присів поблизу неї. Жінка була у темній, із червоним відтінком сукні. Здається, не ушкоджена.

— Яка іронія. У цьому домі, де зберігаються усі казки світу, ще ніколи не було письменника.

Моє серце тьохнуло:

— Що ви сказали? Який це дім?

— Дім із казками.

— Тут є кімната із дверима у казки?

Вона кивнула убік:

— Є. Але який у ній тепер сенс? Всі діти... загинули.

Жінка заплакала — сльози покотились по її щоках. Я відкрив рота, щоб запитати, як вони загинули, але прикусив язика. Це не призведе ні до чого хорошого. Натомість я перевів погляд убік і побачив маленькі двері серед полиць із книгами. І згадав.

Це було у моєму сні. У тій ненаписаній історії. Будинок, діти, кімната і... щось зламалось. Хтось жахливий проникнув в дім, щоб знищити усе прекрасне... Невже я у цьому винен? Дурниці… Тоді що тут сталося?

— Ви хранителька казок?

— Так, — кивнула жінка.

— Фантастика... Я просто... Мені колись снилось щось подібне.

— У цьому нема нічого дивно… Сни — це подорожі по інших світах.

— А можна туди зайти? У кімнату?

Вона уважно глянула на мене. Її темні заплакані очі випромінювали якусь силу. Якусь магічну міць, котра слабшала щосекунди.

— Я можу вас впустити. Але я вас не знаю, — виправдалась вона. — Дім вас не знає. А отже кімната мусить сама обрати чи впускати вас. Тому...

— Чекайте, я знаю. Мають бути ключі.

Уривок зі сну промайнув у моїй голові, і я механічно сягнув у кишеню. Щось металеве та прохолодне торкнулось моїх пальців. Я схопив його і урочисто дістав маленький ключик. Він зблиснув у світлі ліхтариків, і очі жінки також загорілись.

— Невже? — здивовано розкрила вона рота. — Але… як ви сюди потрапили? Ніхто про вас не знав.

— Я? Випадково погодився їхати у Бучу, а потім… мене декілька разів убивали. Опісля одна давня подруга допомогла мені потрапити сюди. Можна сказати, це сталось випадково. Хоча стійте — забув про Сальвадора. Це він мене провів крізь пітьму!

Кошеня ствердно нявкнуло і скрутилось клубочком біля Хранительки казок.

— Що ж… Заходьте, — кивнула вона.

Підступивши до дверей, я вставив ключик у замкову шпарину. І прокрутив. Клацнув замок і двері відчинились.

Я ступив у…

…мене наче хтось взяв і перевернув із ніг на голову. Спочатку все затьмарилось. А потім — немов сильний удар в спину між лопаток. І спалах — отямлення.

…кімнату сповнену дверей у всі казки світу. Вмить мене оточили безкінечні ряди дверей. Це було важко пояснити. Це був простір без ознак простору. Уперед чи назад, вгору чи вниз — тут не мало значення. Лише умовно. Я бачив своє тіло і міг рухатись ним. Проте, від мого переміщення численні ряди дверей лише слабко колихались, ніби безкінечні коридори відображень. Але постійно були якісь двері найближчі до мене, а якісь — далі.

І моя рука мимоволі потягнулась до найближчих…

…це була спальня із трьома ліжками, на яких спали діти. Панувала ніч, а у відчинене вікно, зненацька, залетів маленький вогник. Він прудко кинувся до комоду та шафи і взявся все там перевертати, немов шукаючи щось важливе. Вся кімната осяяла від цього маленького вогника, адже він дуже швидко рухався.

Але ось на мить вогник зависнув у повітрі, і я розгледів, що це була фея.

У цю мить через вікно влетіло ще щось, але тепер вже значно більше. Це був хлопчик.

— Дінь-дінь, — покликав він когось у темряві. — Дінь, де ти?

Ніхто не озвався.

— Та вилізай! Ти знайшла мою тінь?

«Пітер Пен», — подумав я, і раптом двері захлопнулись. Я знову опинився у просторі із дверима. Спробував пройти трохи далі. Зображення довкола крутилось, немов у калейдоскопі. Що робити? Що я повинене зробити?

Рука знову потягнулась до найближчих дверей…

…був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. У кімнаті був семирічний синьоокий кирпатий хлопчик. Він саме підійшов до вікна й почав дивитись надвір, коли пролунало легеньке гудіння. За мить перед ним пролетів товстий чоловічок. На спині у нього був пропелер. Чоловічок зміряв хлопчика поглядом і полетів собі далі. Він зробив так кілька разів, а хлопчик стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍