Джоджо Мойєс - Після тебе

вважаєш, що я сплю з іншими жінками, то не підпускаєш через те, що й досі маєш почуття до іншого чоловіка… Це надто…

— Вілла більше немає. Я впевнена. Але я просто не можу так раптово кинутись у стосунки, як ти. Я тільки починаю оговтуватися після всього того, і… я не знаю… я була просто розбита.

— Я бачив. Я ж тебе збирав.

— У будь-якому разі, ти дуже мені подобаєшся. Настільки, що якщо в нас нічого не вийде, мене знову відкине в ту діру, з якої я ледь вилізла. А я не знаю, чи зможу знову оговтатися.

— А чого б це в нас не вийшло?

— Якщо ти мене кинеш. Передумаєш. Не знаю. Ти ж вродливий. А якщо якась інша жінка впаде на тебе з даху і сподобається тобі? А може, ти захворієш. Або впадеш із мотоцикла.

— На місці за дві хвилини, — оголосила Донна, дивлячись у навігатор. — Я не слухаю вас, зовсім.

— Це може з будь-ким трапитися. І що ж, будемо сидіти цілими днями та боятися, що щось станеться? Так треба жити? — він так різко повернув праворуч, що мені довелося вхопитися за сидіння.

— Я й досі бублик. Я хочу знову стати булочкою. Правда хочу. Але я бублик.

— Господи, Лу, ми всі бублики! Ти що думаєш, я дивився, як рак забирає мою сестру, і не знаю, що кожного дня мого життя в мене серце краятиметься за неї, а ще більше за її сина? Ти думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Є тільки один вихід — і я це знаю, бо бачу щодня. Жити. Кидатись у будь-що і не боятися синців.

— Добре сказав, — кивнула Донна.

— Я намагаюся. Ти й гадки не маєш, скільки я пережила!

Тут попереду з’явився знак «Кінґсбері», і ми проїхали під величезною аркою в темний двір. Сем зупинився та вилаявся.

— Чорт забирай, я забув тебе висадити.

— Не хотіла вас перебивати, — виправдалася Донна.

— Я вас тут тоді почекаю. — Я схрестила руки на грудях.

— Немає сенсу. — Він відчинив дверцята і схопив сумку. — Я не збираюся тут стрибати вище голови, щоб переконати тебе бути зі мною. Чорт, тут немає жодної таблички — він може бути де завгодно.

Я глянула на відразливий будинок із червоної цегли — тут не менш ніж двадцять сходових колодязів, і в жоден з них я б не радила нікому йти без охорони.

Донна вдягла куртку.

Минулого разу, коли я тут була, — серцевий напад — ми знайшли потрібний під’їзд із четвертої спроби. Проїзд був закритий, і, поки ми шукали сторожа, щоб відімкнути, шукали потрібну квартиру, — пацієнт помер.

— Тільки за минулий місяць тут було дві стрілянини.

— Викликати поліцію? — запропонувала Донна.

— Немає часу.

Було лячно. Панувала дивна тиша, хоча на годиннику — ледь за восьму. У таких районах міста ще декілька років тому пізно ввечері діти каталися на велосипедах, крали цигарки та сміялися на вулиці — але зараз чи не всі вікна були забрані декоративними металевими ґратами, а жителі ще вдосвіта ховалися за подвійними дверима. Половина вуличних ліхтарів тут була постріляна, а ті, що лишилися, непевно мерехтіли, наче боялись і засвітитися як належить.

Сем та Донна щось тихо обговорювали, стоячи коло машини. Зрештою Донна відчинила пасажирські дверцята та простягла мені світловідбивну куртку.

— Одягни — ти йдеш із нами. Він вважає, що залишати тебе тут небезпечно.

— А чому б йому не…

— Так, ви двоє! Ви мене дістали! Я йду сюди, а ти з ним — туди. Ясно?

Я витріщилася на неї.

— Потім договорите. — На цьому вона пішла з ліхтариком у руці.

Я йшла за Семом бетонним проходом. Потім ми звернули в інший такий самий прохід.

— Сейвернейк-гауз, — пробурмотів він. — Звідки мені знати, який із цих будинків Сейвернейк? — Він натиснув на копку рації. — Диспетчере, дайте нам якийсь орієнтир. Тут на будинках немає табличок — ми не можемо знайти пацієнта.

— Пробачте, але на карті немає підписів будинків, — почувся дещо винуватий голос.

— Давай я піду туди? — Я показала вперед. — Зможемо перевірити три проходи. У мене є телефон.

Ми зупинилися внизу сходового колодязя. Тут смерділо сечею та старими упаковками з-під їжі. Тротуар потопав у тіні будинку. Звідкись здалеку чути було бубоніння телевізора, що натякало на присутність живих людей. Я очікувала почути стривожені голоси, якийсь шум, вібрацію повітря — щось, що привело б нас до постраждалого. Але було тихо. Моторошно тихо.

— Ні, будь поруч.

Я відчувала, що моя присутність турбує його. Може, мені було б краще піти, та не хотілося вибиратися звідси самій.

Сем спинився в кінці проходу, повернувся та похитав головою. Губи міцно стиснуті. По рації Донна повідомила:

— У мене пусто.

Тут почувся крик.

— Туди, — махнула я в бік звуку.

На іншому кінці освітленого слабкими ліхтарями майданчика ми побачили скрючену долі фігуру.

— Ось і він, — сказав Сем та кинувся туди.

Він якось говорив, що в його роботі швидкість має вирішальне значення. Лікарів швидкої цього вчать чи не на першому занятті: декілька секунд можуть коштувати комусь шансів на виживання. Якщо в пацієнта кровотеча, інсульт або інфаркт — ті декілька секунд можуть урятувати йому життя. Ми бігли бетонними доріжками, потім якимись брудними сходами, потім пожухлим газоном — до тієї фігури на землі.

Донна вже була поруч.

— Дівчина. — Сем поставив свою сумку. — Вони ж казали, хлопець.

Донна оглядала дівчину та прозвітувала диспетчерам.

— Саме так, молодий чоловік. До двадцяти. Зовнішність афрокарибська, — почулася відповідь диспетчера.

Сем вимкнув рацію.

— Може, вони щось не розчули. Іноді виклики більше схожі на гру в зламаний телефон.

Їй було років шістнадцять, волосся охайно зібране в косички. Судячи з усього, впала недавно. Обличчя навдивовижу спокійне. Цікаво, яке в мене було обличчя, коли він мене знайшов.

— Люба, ти мене чуєш?

Вона не ворушилася. Він перевірив зіниці, пульс та дихання. Усе наче в нормі. Якихось видимих ознак травм не було, але вона ніяк не реагувала. Він знов її повністю оглянув та зиркнув на якийсь прилад.

— Вона жива?

Сем глянув на Донну, потім на вікна навколишніх будинків. Порожні, неприязні.

— Тут щось не так, — тихо