Джоджо Мойєс - Після тебе

— Я думаю, що тато не хотів би, щоб ти так почувалася. Послухай, я…

— Я навіть запропонувала йому піти у вечірній коледж. Узяти якийсь цікавий йому курс — реставрація антикваріату чи малювання з натури. Я ж навіть не проти, якщо він буде роздивлятися там голих натурниць! Я думала, ми зможемо вдвох розвиватися. Саме такою дружиною я намагалася бути. Дружиною, яка не забороняє роздивлятися голих жінок, якщо це заради мистецтва. Але він лише каже: «Нащо воно мені треба?» Наче це в нього клята менопауза! Тараторить лише про ті кляті неголені ноги! Господи, який же він лицемір! Знаєш, яке в нього самого волосся в носі, га?

— Н-ні…

— А я тобі розкажу! Він міг би тарілки ним витирати! Я вже п’ятнадцять років кажу підстригти його, а він поводиться, як дитина! «Ти щось маєш проти?» Певно що ні! Бо це частина його, він же людина! Усе це волосся в носі! А ось якщо в мене ноги не схожі на дитячий зад, то він поводиться так, наче я заросла, як Чубакка!

За десять хвилин шоста. Через півгодини Сем виїжджає на чергування. Я зітхнула та загорнулась у рушник.

— І… скільки ти плануєш тут жити?

— Ну, я не знаю. — Мама ковтнула чаю. — Обід дідусю приносять із соціальної служби, так що мені тепер не треба постійно бути вдома. Може, лишусь на декілька днів. Ми ж непогано провели час минулого разу, еге ж? Можна завтра завітати в туалет до Марії. Як було б чудово!

— Так, чудово.

— Ну добре. Я ляжу на вільному ліжку. Де в тебе вільне ліжко?

Щойно я підвелася, знов подзвонили у двері. Я відчинила, очікуючи побачити якусь доставку піци. Натомість побачила Тріну з Томом. А за їхньою спиною — батька з руками глибоко в кишенях, наче в непокірного підлітка.

Сестра й не глянула на мене, а пройшла повз.

— Мамо, це просто смішно! Ти не можеш утекти. Тобі що, чотирнадцять років?

— Я не тікаю, я просто хочу трохи свободи, Тріно.

— Ось що я скажу. Ми всі зараз тут сядемо — і ніхто не зрушить з місця, доки ми не владнаємо це. Лу, ти знаєш, що тато спав у фургоні?

— Що? Ти мені не сказала, — повернулася я до мами.

— Та ти ж і слова не дала мені сказати. — Вона підняла голову.

Тато з мамою одне на одного не дивилися.

— І мені взагалі нічого сказати твоєму батькові, — додала мама.

— Сідайте. Обоє, — гиркнула Тріна.

Вони обмінялися сердитими поглядами та попрямували до дивана. Тріна подивилася на мене.

— Так, давайте зробимо чаю й розберемося з цим усім як одна родина.

— Хороша ідея. — Я вхопилася за свій шанс. — Молоко в холодильнику. Чай отам. Будьте як удома. А я повернуся за півгодини, — і вскочила в джинси та майку, вхопила ключі від машини й вилетіла з квартири раніше, ніж хтось устиг мене зупинити.

Щойно я завернула на паркінг коло станції, як побачила його. Він із рюкзаком через плече йшов до машини швидкої. У мене в грудях щось урвалося. Його тіло було таким солодко-міцним… а ті м’які риси його обличчя… Він повернувся, і хода його трохи сповільнилася, наче я була останньою людиною, яку він очікував тут побачити. За мить він знову розвернувся та відчинив задні двері машини.

Я швидко підійшла до нього.

— Ми можемо поговорити?

Він підняв кисневий балон, наче це був якийсь лак для волосся, та закріпив у тримачі.

— Звісно. Але іншим разом — мені вже час.

— Це терміново.

Його обличчя ніяк не відреагувало, і він нахилився за пачкою марлевих бинтів.

— Слухай, — почала я, — я просто хочу пояснити… ми говорили про це… і… і ти дійсно мені подобаєшся. Просто я боюся.

— Лу, всі бояться.

— Ти нічого не боїшся.

— Боюся. Просто не того, що ти думаєш.

Він роздивлявся свої черевики. Підбігла Донна.

— Так, нам уже час.

Я стрибнула в машину.

— Я з вами. Візьму таксі звідти, куди ви зараз їдете.

— Ні.

— Будь ласка.

— Хочеш, щоб у мене побільшало проблем з начальством?

— Червоний другий, колоті рани, молодий чоловік. — Донна закинула свою сумку в машину.

— Луїзо, нам уже час.

Я відчувала, що втрачаю його. Він не дивився на мене. І голос — його голос чітко давав мені це зрозуміти. Я вилізла з машини, проклинаючи свою нерішучість. Донна схопила мене за лікоть та запхала на переднє сидіння.

— Та заради ж Бога, розберіться вже! — на протести Сема вона не звернула уваги. — Ти ж як ведмідь з перепою весь тиждень. Закинемо її додому дорогою.

Сем заліз спереду в інші двері та глянув у бік диспетчерського віконечка.

— З неї вийшов би чудовий спеціаліст із проблем у стосунках. — Його голос став жорстким. — Якби в нас були стосунки, звісно.

Мені двічі повторювати було не треба. Сем сів за кермо та глянув на мене так, наче збирався щось сказати, але передумав. Донна почала розбирати обладнання, і Сем завів машину та ввімкнув сирену.

— А куди ми їдемо?

— Ми — в Кінґсбері. Це за сім хвилин звідси з сиреною. А ти — на центральну вулицю у двох хвилинах звідти.

— У мене є п’ять хвилин?

— І довга прогулянка назад.

— Добре. — Тут я раптом усвідомила, що не знаю, що казати.

26

-Тут таке діло, — почала я. Сем клацнув указівник повороту та вискочив на дорогу. Гучно вила сирена, і мені доводилося кричати. Він приділяв максимум уваги дорозі та зрідка дивився на комп’ютер на приладовій панелі.

— Дон, що там?

— Можливо, ножові поранення. Два повідомлення. Молодий чоловік упав у сходовий колодязь.

— Може, зараз не найкраща можливість поговорити? — спитала я.

— Це зважаючи, що ти хочеш сказати.

— Річ не в тому, що я не хочу стосунків. Просто я заплуталася.

— Усі заплуталися, — втрутилася Донна. — Усі мужики, з якими я ходила на побачення, починають розповідь з того, що в них проблеми з довірою. Пробачте, мене тут немає.

Сем не відводив очей від дороги.

— Ти то називаєш мене козлом, бо