Пола Маклейн - Леді Африка

заберуть. Я застала її з цим клопотом. Вона курила та ходила навколо своїх речей.

— Ось і ти прийшла, — сказала вона. — Так багато відвідин і прощань, що мені вже бракує сліз.

Її біла сукня вільними складками спадала з грудей до ніг, а солом’яний капелюшок лежав на стільці. Раптом вона здалася мені дуже молодою.

— Я плакатиму за вас, — мовила я. — Це буде не складно.

— Ти чула, що на мою честь збираються провести нґома? — вона махнула рукою, відганяючи синій дим. — Це має бути чимось особливим, чи не так? Але такого обіду, як тоді, коли приїздили принци, не буде. Усі мої речі вже спаковано.

— Я впевнена, що буде так само чудово. Вони хочуть звеличити вас. Ви справили на них враження, і вони довго вас пам’ятатимуть.

— Останнім часом я бачу вві сні Данію, а ще — ніби стою на носі великого неповороткого корабля та спостерігаю за тим, як Африка дедалі меншає і меншає.

— Сподіваюся, одного дня ви повернетесь.

— Хто знає, що може статися? Я ніколи не думала, що зможу покинути Африку. Гадаю, цей сон означає, що я не залишаю її, а вона сама потроху, дуже потроху виходить із мене.

Я відчула грудку в горлі. Круглий кам’яний стіл витягнули до сходів веранди. Я завжди вважала його серцем «Мбоґані». Старий, поцяткований плямами граніт нагадував, скільки на ньому свого часу стояло келихів бренді й вишуканих порцелянових чашок із чаєм; він нагадував про схрещені довгі ноги Деніса, його книги та його руки. Саме тут тисячі разів сиділа сама Карен: запалювала сигарету, струшувала попіл і дивилася кудись у далину, збираючи сили; натягувала на плечі вовняний шарф і готувалася говорити.

Я дивно почувалася тут, біля Карен, як свідок зникнення її ферми після всього, що відбулося, — всього, що нас наблизило одну до одної, а потім відштовхнуло. Але ще більш дивним для мене було б не прийти.

Ми сіли на низькі ротангові стільці, щоб востаннє подивитися разом на п’ять пагорбів Нґонґу, що нагадували кісточки стиснутого кулака.

— Кажуть, ти вчишся літати, — мовила Карен.

— Так, це стало для мене важливим кроком, зробило мене дуже щасливою.

— Тобі двадцять вісім?

Я кивнула.

— У цьому віці я припливла до Кенії, щоб одружитися з Брором. Яких лишень поворотів не робить наше життя. Може статися таке, про що ми ніколи й гадки не мали. І це змінює нас назавжди.

Вона занурила пальці в траву, легко й безгучно погладила її.

— Знаєш, я завжди хотіла мати крила... можливо, більше за будь-що інше. Коли Деніс уперше взяв мене в небо, ми піднялися над моїми пагорбами, а потім летіли над озером Накуру, де тисячі зебр розбіглися від нашої тіні.

— Там найсильніше відчуття свободи, правда? — запитала я.

— Так. І там усе по-справжньому ясно. Думаю, що розумію це зараз. Лише зараз. З великої висоти можна побачити все, досі від тебе приховане. Навіть страшне набуває красивих форм.

Вона спіймала мій погляд своїми чорними-чорними очима й утримала його.

— Знаєш, Берил, Деніс ніколи по-справжньому тобі не належатиме. Не більше, ніж мені. Він не може бути чиїмось.

Моє серце впало.

— О, Карен...

Я шукала слів, але не могла знайти жодного.

— Думаю, я завжди знала, що ти кохаєш його, але довго це від себе приховувала. Можливо, ти робила те саме.

Почувши, як вона знімає завісу, що існувала роками, мені стало страшно, але все ж таки це було необхідно. «Ми мали сказати одна одній правду, — подумала я. — Ми заслужили хоча б цього».

— Я не хотіла нічого у вас віднімати, — нарешті вимовила я.

— Ти нічого й не віднімала. Ні, це мене покарали боги за те, що я забагато хотіла.

Вона знову глянула вгору, на пагорби, а потім опустила погляд до своїх речей на газоні.

— Таке щастя завжди має свою ціну, і все-таки я б заплатила знову й ще більше. Я б не відмовилася від жодної миті, навіть щоб уберегти себе від болю.

— Ви найсильніша жінка, яку я знаю, — сказала я. — Мені вас бракуватиме.

Потім я нахилилася, щоб поцілувати її в щоку, якою зі слізьми пливла пудра.

61

ких лишень поворотів не робить наше життя. Деніс збирався приїхати до мене, й ми мали полетіти до узбережжя Такаунґу. На зворотному шляху збиралися перевірити його теорію та спробувати помітити місцину біля Вої, де пасуться слони, й телеграфом попередити про них друзів-мисливців. Це було на початку травня. Я сказала Руті, що поїду, а потім пішла сказати це Томові, якого застала в ангарі «Вілсон Еірвейс» за заповненням журналу польотів.

— Але завтра в нас мало бути заняття.

— Ми можемо його відкласти?

Він глянув на мене, а потім на блідо-блакитне небо за дверима ангара, яким снувалося мереживо хмарин.

— Не їдь, добре?

— Чому це? В тебе одне з тих загадкових передчуттів?

— Можливо. Ти ж можеш поїхати іншого дня, хіба ні?

Я не хотіла відмовлятися від поїздки через його непевні передчуття, але Том був чудовим учителем — і я довірилася йому. До того ж він рідко мене про щось просив.

Отже, я повернулася до свого котеджу в клубі «Матайґа», а Деніс вирушив до Вої. Пізніше я дізналася, що перед тим, як запросити мене, Деніс також запрошував із собою Карен, але того ранку його єдиним пасажиром був лише кікуйський хлопчик Камау. Вони вилетіли погожої днини, їх не було кілька днів, перш ніж літак дістався підніжжя пагорба Мболо, де жив друг Деніса Вернон Коул. Вернон працював окружним комісаром. Він мав маленького сина Джона, який просто обожнював Деніса, та дружину Гільду, вагітну другою дитиною. Вони приготували для Деніса розкішний обід, за яким наслухалися його розповідей про побачених згори слонів.

— Вони там нахабно паслися вздовж річки. Кілька секунд замінили тижні розвідувань. Лише кілька секунд.

Наступного ранку Деніс та Камау вилетіли знову, цього разу додому. Гільда дала їм із собою купу товстошкірих кенійських апельсинів, які Камау тримав на колінах, коли пропелер почав крутитись, а двигун загарчав від дотику кінчиків пальців Деніса до дроселя. Він швидко злетів і зробив два кола, перш ніж зник із поля зору.

Я спала в котеджі Деніса, й мені нічого не