Пола Маклейн - Леді Африка

його ніколи не лихоманило.

Сонце пекло мені в тім’я, в плечі та шию, комір змок від свіжого поту, а на одязі, що прилипав до тіла, залишалися колоподібні плями. Мені було важко дихати, я відчувала кожен вдих і видих. Але ми мали пройти певну відстань. Для втоми тут місця не було. Носії вервечкою ішли попереду, і, коли мої очі затуманювалися, тонкі лінії їхніх тіл на тлі широкої білої рівнини перетворювалися на геометричні фігури; їхні кінцівки ставали прямими та косими рисками, символами витривалості.

Пополудні ми зупинилися відпочити в п’янкому затінку великого баобаба. Він був грубим і розлогим, зі смугастою чи то пак хвилястою корою, що чимось нагадувала спідницю або крила. На дереві висіли блідо-коричневі плоди, серед яких бенкетували бабуїни. Кілька тварин сиділи на гілці в нас над головами, й ми чули, як вони з тріском, подібним до звуку маракасів, лущать плоди. На низьку жовту траву біля нас падали шкаралупи, виплюнуте насіння й смердючий послід бабуїнів.

— Можемо змінити місце, — сказав Деніс, коли я скривилася, — або підстрелити одного з них.

Я знала, що він це сказав несерйозно, і теж пожартувала:

— Лишень не заради мене. Я можу прямо зараз лягти у лайно та заснути.

Він розсміявся.

— Фізичні зусилля роблять свою справу. Невдовзі цілком загартуєшся.

— Я й до цього була не надто розніженою.

— Атож, я це одразу помітив.

Я глянула на нього, й мені стало цікаво, що ще він помітив, коли вперше мене зустрів, — чи відчув ту саму іскру впізнавання, яку відчула я: щось гостро знайоме, ніби ми вже колись зустрічалися.

— Ти коли-небудь думав, що все може так статися?

— Що ми опинимося під цим жахливим деревом?

Він розсміявся.

— Не можу бути певним, — сказав він, щойно на нас знову посипалася порохня. — Але я міг би до цього звикнути.

Надвечір ми дісталися до річки та розбили табір. З’їли молоду антилопу куду, яку цього ранку підстрелив та оббілував Деніс, а потім пили каву й дивилися на вогонь, який клацав полінами й закручувався в спіраль, забарвлюючи дим багрянцем.

— Одного разу Танні прогнала двох левів лише самим батогом із сиром’ятної шкіри, — сказав він. — Вони з Бліксом переганяли худобу, й, коли він пішов підстрелити їм щось на обід, серед тварин зчинився страшенний переполох. Носії розбіглися, мов миші, й там залишилася лише бідолашна Танні, а тим часом леви вже стали на спини своєї здобичі. Що найсмішніше, так це те, що гвинтівки на той час були запаковані у валізах.

— І вона прогнала левів геть? Це дуже сміливо.

— Так. Вона хоробріша, ніж ти могла б собі уявити.

Останнім часом ми намагалися не згадувати про Карен, про те, що вона продала ферму і, певно, невдовзі поїде.

— Ти маєш багато причин, щоб кохати її, — наважилась сказати я.

— І щоб захоплюватися, — додав він.

— Це навіть краще.

— Але я все одно не став би їй справжнім чоловіком. В глибині душі вона мала це знати.

— Дивно боротися за щось, знаючи, що не зможеш вибороти. А їй вдалося врятувати волів?

— Так, лише одного. Другого леви з’їли на обід, поки Блікс повернувся з порожніми руками.

— Отже, все склалося досить добре.

— Думаю, так.

Здаля почулося джеркотіння гієн, високими нотами подібне до мавпячого. Дехто каже, що воно нагадує сміх, але мені цей звук завжди здавався жалібним. Дим почав здійматися хвилями, ніби він також намагався щось вигукнути — можливо, прагнув перемовитися з ледь освітленим обрієм чи зі справді красномовними зірками.

— Знаєш, не так уже й погано було б стати левом, — сказав Деніс. — Уся Африка твоя. Береш, що хочеш та коли хочеш, без жодних зусиль.

— Лев також має дружину, хіба ні?

Але це було не запитання.

— Лише на певний час, — пояснив він.

Вогнище почало диміти, дедалі розгораючись, дісталося вже мало не до наших ніг. Я відсунулася та попросила Деніса почитати Волта Вітмена. Він декламував, звертаючись не до мене, а мовби до зірок, а я сиділа нерухомо й думала про те, як багато років щосили боролася й тягнулася до чогось, так само, як і Карен, а те, до чого діставалася, ставало моєю згубою. Може, це неминуче для всіх у світі? Мандрівники й заблукані часто між собою схожі — так одного разу сказав мені Деніс. Можливо, всі ми врешті-решт приходимо в те саме місце, незалежно від обраного нами шляху чи тих випадків, коли падали на коліна й по тому ставали мудрішими.

Ледь я поворухнулася, як Деніс узяв мене за руку. Повільно й щемливо провів кісточками й вигинами руки, пройшов загартованою роками шкірою. Я згадала про Карен із батогом. Під своїми хустками, пудрою, келихами, кришталем і ситцем вона була неймовірно сильною і хороброю. Ми втрьох виконали болісний танок і зазнали багатьох втрат, завдали муки одне одному й самим собі. Але сталося також і дивовижне. І цього я ніколи не забуду.

Гадаю, ми сиділи так кілька годин. Увесь цей час я відчувала, як поступово зливаюся з крейдяним пилом. Його створила вічність — з розкришених гір, які пережили безліч перетворень. Природа знала набагато більше за нас і жила набагато правильніше. Терновим деревам не було сумно чи лячно. Сузір’я й напівпрозорий гачок місяця не боролися й не вагалися. Усе було миттєвим і нескінченним водночас. Цей час із Денісом мине і все-таки для мене триватиме вічно.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Про те, як сильно ти змінив мене.

Я відчула на своїй шиї його губи й подих.

— Ось для чого у світі поезія, — промовила я так тихо, що не була впевнена, чи він почув. — Для таких днів, як ці.

60

добре знала, чого очікувати, і все-таки коліна затремтіли, коли я побачила гарні меблі Карен на газоні, а її книжки — в ящиках. Вона роздала чи продала майже все — і на мене ринули спогади: саме так, частинами, розходився «Ґрін Гіллз», а я безпорадно за цим спостерігала. Тепер, коли земля Карен переходила до інших рук, вона намагалася знайти якусь ділянку під охороною для кікуйю, які до того жили в неї. Хотіла впевнитися, що вони матимуть землю, якої в них згодом не