Пола Маклейн - Леді Африка

все це ледь трималося на краю порожнечі.

Раніше в Тома ніколи не було учнів, але в певному сенсі це не мало жодного значення. Більша частина керування літаком — це інстинкти та інтуїція, і ще раз інтуїція плюс кілька життєво необхідних правил у голові. «Довіряти компасові» — одне з них.

— Твоє власне відчуття інколи даватиме збій. До того ж, коли бачитимеш обрій, він тиснутиме на свідомість. Це неминуче. А ось ця стрілка, — без жодної драматичної нотки в голосі вказав він, — завжди пояснить тобі, куди маєш рухатися. Куди, а не де ти зараз. Покладися на неї — і врешті-решт знову набереш висоту.

Літак, яким ми користувалися, міг вмістити команду з двох осіб, тож я могла вивчати прилади й бути впевненою, що в разі потреби Том виправить мої помилки. В літаку також були навушники, за допомогою яких ми могли перемовлятися одне з одним, але незабаром Том від них відмовився.

— Ти маєш уміти виплутуватися самотужки, — сказав він. — Я можу й далі тебе виправляти, але який у цьому сенс?

Звичайно, він мав рацію. Регулятор газу, кут нахилу важеля керування, хвостова опора, закрилки та кермо висоти — я мала знати й відчувати кожен із елементів, з якими іноді зазнавала невдач, особливо на початку.

Інколи «Мот» провисав під власною вагою та втрачав висоту, починав стрімко наближатися до випаленої сонцем трави чи скель, і тоді все мчало повз нас із шаленою швидкістю. Біля гір несподівано виникали спадні потоки. Раптово могла змінитися погода, або пропелер почати глухнути. Можна було приземлитися в хащу й пошматувати крила чи ковзнути крилом і роздробити основні опори шасі. Можна було також зачепитися за випнуте з землі коріння, брилу чи глибоку яму, викопану кабаном, і безнадійно зламати шасі, що не дасть змоги злетіти; можливе й щось значно гірше. Недостатньо знатися на всіх показниках, без кінця набувати практики — навіть із усім цим ти все одно провалюватимешся в повітряні ями. І всі ці виклики були саме для мене. Вони допомогли відчути життя так, як я вже дуже давно його не відчувала.

— Я хочу отримати ліцензію категорії B, — сказала я Денісу, коли він повернувся до міста. — Можу стати єдиним професійним пілотом-жінкою в Африці.

— Таке собі бажаннячко, — розсміявся він. — Але як у тренера в тебе вже було щось подібне, чи не так?

— Думаю, так. Але відчувається це зовсім по-різному. Тут лише ти та твої інстинкти, хіба ні? І тому кожен раз як новий.

Я трохи помовчала, а потім вимовила те, що лише зараз почала усвідомлювати:

— Після того, що трапилося з Ґервазом, я вже сумнівалася, що знову зможу знайти себе.

— Ти скоро побачиш його, — лагідно мовив він. — Менсфілд не зможе вічно його від тебе ховати.

— Я цього не дозволю. Ніколи не відмовлюся від Ґерваза так, як це зробила моя мати. Я не зможу.

— Іноді, коли дуже болить, добре допомагає отаке перемикання себе на іншу складну справу.

Я кивнула.

— Лише пообіцяй мені бути обережною.

— Обіцяю, — сказала я. — Знаєш, у Рути все гарно виходить. Здається, його так само, як і мене, захопила ця справа, і Том каже, що з нього може вийти до біса гарний механік.

Сонце вже сіло, і я запалила гасову лампу; тим часом Деніс дістав зі своєї сумки книжку та простягнувся в кріслі, схрестив довгі ноги. Він читав уголос, а я згорнулася біля нього. Нас оточувало тепле світло. Я бажала цього майже десять років... саме цього. «Невже він справді тут? — промчало в моїх думках. — І я також?» Деніс читав далі; в шторах заплутався леопардовий метелик. Якоїсь миті він припинив боротьбу, аж раптом знайшов вільну щілину.

59

іж двома сафарі в Деніса з’явилося трохи часу, щоб вирушити кудись зі мною наодинці. Ми поїхали в південні землі масаїв до річки Мара; нас супроводжувала група африканців на чолі з Денісовим помічником Білліа та кікуйським хлопцем Камау. З ними Деніс часто подорожував. Було страшенно сухо, і все ж таки, вже після Лейк Прованс, ми побачили незліченну кількість тварин: буйволів, носорогів, кошлатих левів і газелей усіляких видів та відтінків. Золоті схили й переливчасті рівнини кишіли життям.

Лише серед цієї дикої природи Деніс по-справжньому був самим собою. Дивлячись у замацаний польовий бінокль, він міг чітко оцінити розмір рогів антилопи куду чи бивнів слона. Він знав, як уполювати будь-кого без жодних прорахунків, міг зняти шкіру з тварини настільки швидко й точно, що не лишалося й каплини крові. Але він також пристрасно захоплювався ідеєю збереження світу тварин: не стріляти й не вбивати без необхідності, краще користуватися фотоапаратом. Він вірив у те, що такі сафарі мають силу змінити звичайне полювання з властивим йому спортивним інтересом. Мисливці зможуть отримати Африку, нічого в неї не віднімаючи, не знищуючи її.

Я ніколи не бачила Деніса в такому спокої, як на сафарі. Він мав безпомилковий компас і вмів дивитися на все з розумінням. Він добре знав, що все це вже ніколи не буде таким, як було. Він краще за будь-кого іншого з тих, кого я знала, збагнув мінливість усього навколо. Річ також у тім, що варто лише так і сприймати світ — яким він є, без опору й страху, ні за що не чіплятися, не намагатися пристосувати до себе, присвоїти. Я навчилася цього в часи, коли була Лаквет, але поряд із ним згадала це та відчула ще гостріше.

Більшу частину дня ми йшли солончаками; варто було ступнути на нього, як схожа на матовий шар солі біла кора розсипалася на пил. Крейда була з нами скрізь — по коліна вкривала ноги, в’їдалась у пальці, які стискали ремінь рушниці, пробиралася мені поміж грудей і до рота. Я не могла її позбутися і за якийсь час перестала на неї зважати. Зрозуміла, що взагалі нічого не можу позбутися, і це було тим, що я полюбила в Африці. Вона проникає до тебе всередину й ніколи не вгамовується, ніколи не відпускає.

Цілий день Деніс був радісним та веселим, хоча напередодні увечері випив чимало джину. Для мене було загадкою, як він тримається.

Здоров’я в нього, певно, було волячим, адже він переніс малярію, яка могла вбити бика, і все одно завжди добре почувався,