П'єр Адо - Що таке антична філософія?

Публікуючи у 2004 році згаданий збірник, П. Адо перечитав свої ранні статті і додав чимало зауважень, найсуттєвіші з яких стосувались поняття «містики» у Вітґенштайна. У передмові він зізнається, що «тоді я був схильний асоціювати слово «містика» зі словом «екстаз», яке позначає дуже складний феномен, тому його не потрібно було вживати без пояснення… Насправді це слово зрештою означало для мене дуже сильну емоцію, таку як нудота, зачарування чи захоплення»[890]. В іншому місці він наголошує, що екзистенційний досвід, який Ромен Ролан визначав як «океанічне відчуття», а Мішель Юлен — як «первісну містику» (mystique sauvage), «досить відрізняється від містичного досвіду, наприклад християнського чи плотинівського»[891]. Вважаючи екзистенційний досвід будь-якого роду засадничим для формування філософської настанови, він часто звертатиметься до нього у своїх книгах, тоді як його ставлення до містики у власному значенні цього слова змінилось. В 1963 році П. Адо написав на замовлення невелику книгу про Плотина[892] і зробив це дуже швидко, буквально за один місяць. Одразу після цього, вийшовши якось з дому купити хліба, він пережив своєрідний «екзистенційний досвід навпаки»: «коли я дивився на життєрадісних людей довкола мене, мені здавалось, що я упродовж місяця жив у іншому світі, повністю чужому нашому світові, більше того: цілком нереальному і навіть непридатному до життя»[893]. Цей випадок посприяв переорієнтації філософського зацікавлення П. Адо від «нереального» світу до світу реального повсякденного життя. Він до кінця життя зберігатиме інтерес до Плотина, зокрема до перекладу і видання його Еннеад[894], при цьому констатуючи, що «в особистому плані містичний досвід, чи то християнський, чи то плотинівський, більше не має для мене жодного життєвого інтересу, який він мав у молодості, а неоплатонізм здається мені непереконливою позицією»[895].

В 1964 році П. Адо обирають професором (directeur d’études) латинської патристики V секції (науки про релігію) ЕРНЕ[896]. В цьому ж році з ним стається ще одна визначна подія — він знайомиться з Ільзетраут Мартен, німецьким класичним філологом і філософом, яка стане його дружиною, однодумцем, близьким співробітником і співавтором. Значною мірою під впливом Ільзетраут, яка у Берлінському вільному університеті писала дисертацію на тему «Сенека та греко-римська традиція духовного наставництва», поступово формується філософська концепція П. Адо. Роботі над нею потужно сприяло також те, що він, як професор ЕРНЕ, міг самостійно обирати предмет дослідження та викладання. Віхами еволюції думки П. Адо є зміни офіційних номінації його галузі дослідження: в 1972 році він змінює назву своєї кафедри з «Латинської патристики» на «Теологію і містику елліністичної Греції та пізньої Античності», а у 1982 році його обирають професором Колеж де Франс по кафедрі «Історія елліністичної та римської думки», де він працює до виходу на пенсію у 1991 році. Якщо дивитись на цю еволюцію ретроспективно, як це робить і сам П. Адо у спогадах, то вона виглядає як реалізація наперед заданого плану, однак насправді є результатом осмислення текстів і сюжетів, вибір яких завжди здійснювався в реальному академічному полі дослідження. П. Адо був активним дієвцем цього поля — в 1972—1974 роках він працює секретарем V секції ЕРНЕ, відповідальним за навчальний процес та публікації, а у 1976 стає директором створеного в ній «Центру вивчення релігій Книги».

В 1968 році П. Адо захищає докторську дисертацію на тему «Порфирій та Вікторій»[897] і після цього зосереджується на тематиці, яка стане справою його життя. Він проводить в ЕРНЕ семінари, присвячені Амвросію Медіоланському, «Сповіді» Августина, містичним текстам Плотина, Марку Аврелію, античній логіці. В 1972 році виходить його стаття «Фізика як духовна вправа або песимізм та оптимізм Марка Аврелія», яка згодом увійде до збірника «Духовні вправи та антична філософія». «Духовні вправи» стануть одним з наріжних сюжетів концепції філософії П. Адо, який, зрештою, принесе йому визнання: прочитавши статтю «Духовні вправи» (1977), Мішель Фуко, що працював у той час над схожими проблемами, ініціює обрання П. Адо професором Колеж де Франс. Сам збірник, який вперше вийшов у 1981 році, в період балотування П. Адо в Колеж де Франс, стане своєрідним протоколом просування його досліджень над цим сюжетом: він доповнюватиметься новими текстами практично з кожним наступним виданням — у 1987, 1993 та 2002 роках. «Філософія як спосіб життя», ще один наріжний сюжет його концепції філософії, народиться в перебігу роботи над текстами, що увійшли до цього збірника[898]. В 1995 році за редакції Арнольда Девідсона вийшов частковий і перероблений за участі самого П. Адо англійський переклад другого видання (1987) «Духовних вправ» під назвою «Філософія як шлях життя: духовні вправи від Сократа до Фуко»[899], в цьому ж році вираз фігурує у заголовку другої частини книги «Що таке антична філософія?», зрештою в 2001 році він стає назвою книги розмов П. Адо з тим же Арнольдом Девідсоном та Жанні Карльє.

Книга «Що таке антична філософія?» стала для П. Адо нагодою викласти власну концепцію філософії і, одночасно, підсумувати досвід роботи з античними філософськими текстами та узагальнити своє бачення античної філософії. Ця книга, як і будь-яке історико-філософське дослідження, що ставить перед собою філософську мету, виходить за межі суто історичного завдання встановлення усіх деталей минулого в межах його всесторонньої і безсторонньої реконструкції. Історичні та філологічні підходи є для її автора необхідною, але не достатньою умовою дослідження: «філологічна дисципліна корисна для філософа, вона навчає його стриманості: тексти дуже часто є проблематичними і потрібно бути обережним, інтерпретуючи їх. Це також дисципліна, яка може бути небезпечною для філософа тоді, коли стає самоціллю і підміняє собою зусилля справжньої філософської рефлексії»[900]. Досвід читання, перекладу і коментаря античних текстів вже на зламі 1960—1970-х років підштовхнув П. Адо «мислити у більш загальний спосіб те, що можна назвати феноменом античної філософії; феноменом у сенсі не лише духовному, а й соціальному, соціологічному»[901]. Підхід до античної філософії як до соціологічного феномена є відправним пунктом філософської рефлексії П. Адо.

Спроби переглянути новочасне сприйняття античної філософії неодноразово відбувалися упродовж ХІХ—ХХ століття головним чином у двох напрямах: повернення античній філософії статусу взірця філософування, який вона мала за доби пізнього середньовіччя та Відродження (Лео Штраус), та перегляду схеми її історії, що сформувалася в Новий час і набула остаточного вигляду у Ґ.Ф.В. Геґеля. Ця схема невіддільна від новочасного уявлення про філософію як теорію, яка повинна постійно розвиватись, звертаючись до нових сюжетів чи досягаючи ще вишуканіших способів розглядати старі. Зародження та становлення античної філософії відбувається, згідно з цією схемою, у «досократиків» і завершується філософією Платона та Аристотеля, тоді як наступна доба —