Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

мурів — насправді невротична залежність, урбаністичний стокгольмський синдром. Так в’язні узалежнюються від тюремних камер, чоловіки — від дружин-мегер, так він сам повірив, що життя в бруді й хаосі достатньо, аби ці бруд і хаос обдарувати теплими почуттями. Прокурор Теодор Шацький, варшав’янин. Варшав’янин, тобто безхатько. Тепер, стоячи на осяяному сонцем, сповненому гомону дитинці сандомирського замку, він виразно це відчував. У нього, мешканця великого міста, не було малої батьківщини, не було краю щасливого дитинства, свого місця на землі. Місця де твоє повернення вітають усмішки, простягнуті руки й змінені часом, проте ті самі обличчя. Де риси померлих сусідів і друзів помічаєш у їхніх дітях та онуках, де відчуваєш себе частиною великої спільноти, відшукати сенс у тому, що ти — ланка міцного й довгого ланцюга. Тут він бачив цей ланцюг під купленими на базарі костюмами й жакетами — і заздрив усім цим людям. Заздрив аж до болю, бо відчував, що цього ніколи не зазнає, навіть у найщасливішій еміграції завжди залишатиметься позбавленим вітчизни бездомним.

— Пане прокуроре? — Клара виникла поруч у бежевій легенькій сукенці. Він уже відкрив рота, збирався прохати пробачення.

— Марекові вже краще, він опритомнів, мені вдалося навіть перемовитися з ним трохи. Побачила тебе й подумала, що може, тобі варто знати.

— Дякую. Це чудова новина. Я б хотів...

— Дай спокій, тобі не треба вибачатися. У тому що сталося з Мареком там, унизу, немає твоєї провини. Я лише сподіваюся, що цей клятий стариган дочекається свого кінця за ґратами. А що стосується нас, то що ж, ми дорослі. Провели разом кілька ночей, які я вважаю дуже приємними. Дякую.

Шацький не знав, що сказати.

— Це я повинен тобі дякувати.

Клара кивнула, стояли мовчки, тиша була незручною, за інших обставин вони б точно пішли до ліжка, щоб її не чути.

— Не запитаєш, чи я напісяла на тест?

— Мене б це не вразило. Для мене була б честь стати батьком твоєї дитини.

— Диви-но, а ти все ж умієш повестися гідно. Ну, якщо так, то... — вона зіп’ялася навшпиньки й цмокнула його в щоку, — до побачення. Це маленьке місто, ми неодмінно весь час наштовхуватимемося одне на одного.

Помахала рукою на прощання й швидкими кроками подалася в бік кафедрального собору. Шацький подумки повернувся до Дибуса, підземелля, до Вільчура, до справи. І до настирливого питання: «Як?» Блін, ну як? Навіть припустивши знання системи тунелів, припустивши, що до них є вхід чи не з кожного під’їзду, як старий дав раду із трупами? Ну добре, Ельжбета Будник могла бути неважкою, її чоловік теж худорлявий, зате Шиллер був мов шафа. І що? Повірити, що Вільчур його приспав, а тоді завдав собі на спину й розіпнув у підземеллі? Що він міг докласти зусиль і затягнути Будника на другий поверх будиночка на Замковій? А Ельжбета Будник? Адже він не міг знати, що вона того дня о певній годині вирішить покинути чоловіка й піти до коханця! Стежив за нею? Але як? Камери повстановлював?

І цей напис на картині в костьолі. Вільчур єврей, кілька разів демонстрував дивовижну обізнаність із єврейською культурою, напам’ять цитував Святе Письмо по-гебрайськи. Невже він припустився такої очевидної помилки? Невже міг неправильно написати літеру в такому простому слові? У його плані це не мало жодного сенсу. Може, у нього був спільник? Цим також могло пояснюватися його небажання говорити. Досконала стратегія й гарантія, що він нікого не викаже випадково.

У нього розболілася голова, певне, від голоду. Наближалася обідня пора, а він від самого ранку й ріски в роті не мав. Пробрався крізь запах квітнучих яблунь у саду біля костьола й піднявся до ринку, не замислюючись, попрямував до «Тридцятки». До місця, куди завжди йшов, якщо не мав бажання поекспериментувати, де жоден кулінарний критик не досидів би до десерту й де подавали найкращу на світі гречану кашу. Він і порахувати не міг, скільки разів симпатична офіціантка ставила перед ним шматок свіженького ошийка із гриля, обкладеного чорносливом, гори каші й кухоль холодного пива. Не міг, бо злякався, що його печінка не витримає.

— Наші столики, мабуть, перебувають у різному часі й просторі, пане прокуроре, — почувся ззаду занудний голос.

Шацький обернувся й занімів. За столиком сиділа його колишня шефиня, начальниця центральної районної прокуратури у Варшаві. Яніну Хорко він завжди сприймав як найнепривабливішу жінку на світі. Що ж, досить було глянути на неї після кількамісячної розлуки, щоб переконатися в слушності своїх висновків. Сіре обличчя було таким самим сірим, коричневі пасма ледь хвилястого волосся були такими самими коричневими, червоний светр замість офіційного сірого жакета не тільки не применшував гнітючого враження, а навпаки, підсилював його. Яніна Хорко скидалася на жінку, яка надіслала подання до фонду, що виконує прохання смертельно хворих, і цей фонд наостанок перевдягнув її в щось веселеньке. Це справляло моторошний ефект.

— Приємно вас бачити, пані прокурор. Ви чудово виглядаєте.

Хорко була не сама, разом з нею була Міся, Марія Міщик зі своїм чоловіком, на диво гарним, схожим на Джорджа Клуні та двома дітьми, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Хлопець скидався на ходячу проблему, дівчинка, типова відмінниця, була не дуже яскрава, зате очі світилися таким розумом, що Шацький побоявся би її гострого язика.

Попри схильність мами до надміру тілесності та її кулінарного таланту, уся трійця виглядала худорлявою й спортивною. Шацькому враз зробилося прикро, що Хорко сидить з ними, їй, зі своєю втомленою самотньою старістю, певне, було нестерпно спостерігати за чужою щасливою родиною.

— А я й не думав, що ви знайомі, — мовив Шацький, аби тільки щось сказати. Не хотів, щоб Хорко помітила емоції, які вимальовувалися на його обличчі.

— Не знаю, як це свідчить про вас як про слідчого, прокуроре, — ущипливо зауважила Хорко. — Хіба ви досі не вистежили, що обидві ваші начальниці разом училися?

Міщик вибухнула сміхом, Хорко їй вторувала. Теодор ніколи досі не чув, як сміється його начальниця. А сміх у неї був прегарний, щирий, усі її зморшки розгладжувалися, очі блищали, і навіть, якщо вона й не здавалася в цю мить гарною, то принаймні переставала нагадувати наочний препарат для студентів-медиків.

— Ну-ну, — мовила прокурор Яніна Хорко. — Зазвичай я ретельно приховую особисте життя від злочинного світу, але тепер... Це прокурор Теодор Шацький, я тобі, синку, казала, якщо ти попри все хочеш таки вступати на юридичний, то варто писати дипломну роботу