Колм Тойбін - Майстер

зосередженості на роботі, як його погляд робиться більше самозаглибленим, розмови стають усе виваженішими та поміркованішими, а статуї зменшуються у розмірах і набувають витонченості та делікатності, на них уже проглядають сліди детальнішої обробки та турботливого ставлення. І з роками, у процесі цього перетворення, як сподівався Генрі, для Андерсена вже не матиме особливого значення, хто ним захоплюється і де він живе.

Напередодні від’їзду Генрі з Риму Елліоти зібрали в себе на вечірку людей зо двадцятеро його знайомих. Із обережності, він прийшов сам, збираючись так само й піти, брав участь у загальній розмові, разом із усіма провадячи невимушену балачку, і здалеку спостерігав за Андерсеном. Трохи пізніше Генрі знайшов можливість перекинутися з ним кількома словами наодинці, та їх перервала Мот Елліот, котра почала обговорювати їхню дружбу. Генрі подумав, що вона походить із родини визначних обговорювачів; її мати, тітка та дядько-прозаїк уміли порушити будь-яку мовчанку і завжди вголос висловлювали свої думки з будь-якого приводу. Доки Мот Елліот відводила від нього Андерсена, цікавлячись у того, чи він коли-небудь мав іще такого уважного до себе друга, як містер Джеймс, Генрі міркував, що піднята брова та гостре зауваження у її родині були завжди напохваті. І тепер, затиснувши Генрі в кутку, Мот Елліот дала йому зрозуміти, що він від неї нікуди не дінеться, аж доки вона не висловить усе, що хотіла.

— Упевнена, на нього у Ньюпорті чекає мати,— сказала вона.— Я це точно знаю, та ми воліємо тримати його біля себе. Він усім потрібен, і це є його наймилішою рисою. Гадаю, ви були щоденним гостем у його робітні.

— Так,— відповів Генрі,— я добряче захопився його роботами.

— І тим, що, напевно, можна назвати його генієм? Ви мусили чути про нього ще до того, як приїхали до Риму. Гадаю, слава про нього є досить поширеною.

— Ні. У вашому домі я вперше з ним зустрівся.

— Але ж ви чули про нього? Він абсолютно точно багато чув про вас.

— Ні, я про нього не чув.

— А я думала, ви чули про нього від лорда Ґовера, котрий так захоплювався ним тут, у Римі.

— До сьогоднішнього дня мені нічого не було відомо про лорда Ґовера,— сказав Генрі.

— Ну, він пише на різні теми і є заповзятим колекціонером. Настільки заповзятим, що ходив щодня до нашого молодого скульптора у майстерню, обожнював його і навіть хотів забрати із собою.

Її голос зробився довірливим і змовницьким.

— Мені казали, що він збирався його всиновити і зробити своїм спадкоємцем. Лорд Ґовер — неймовірно багатий. Але Андерсен його не захотів, чи був проти всиновлення, чи те й інше разом, тож, тепер він не успадкує того величезного капіталу. Може, він чекає на ліпшу пропозицію чи на якусь більш для нього цікаву. Він не має власних грошей, жодного пенні. Як одна із ваших героїнь, він — цікавий переважно тим, що здолав лорда. Та, врешті-решт, гадаю, якщо він не виявить належної обережності, нам доведеться порівнювати його з Дейзі Міллер. Він же фліртує, чи не так? У будь-якому разі я не бачу для нього можливості повернутися до Нової Англії.

— Можливо, короткий відпочинок там був би для нас усіх корисним,— сказав Генрі й усміхнувся.

— Містер Андерсен каже,— продовжувала Мот Елліот,— що ви запросили його до Рая.

— Мабуть,— відповів Генрі,— зважаючи на вашу доброту та гостинність, мені варто запросити і вас також.

КОЛИ НАСТУПНОГО ДНЯ він зайшов до Андерсенової майстерні, то побачив, що скульптор почав працювати над новою великою композицією, що складалася з кількох оголених і прикрашених гірляндами жіночих і чоловічих тіл і мусила символізувати весну. Андерсен був в одному зі своїх найщасливіших настроїв, спричинених ранковим фізичним навантаженням і передчуттям того, що для цієї роботи швидко знайдеться спонсор. Обходячи майстерню, Генрі помітив невелике погруддя, що його не бачив тут раніше. Воно було простіше за стилем і скромніше за розміром, ніж усе, що було в робітні. Андерсен сказав, що це погруддя молодого графа Бевілакви, яким багато хто захоплюється. Воно, як видалося Генрі, було якимось «сируватим» і неоковирним, але водночас, і це, мабуть пояснювалося особливістю каменю та розміром погруддя, виникала певна схожість із археологічною знахідкою: можна було подумати, що ця річ не одну сотню років пролежала під бруківкою вулиць, якими вони ходили. Йому відразу ж закортіло забрати погруддя із собою, щедро за нього заплативши на знак подяки за проведені з новим другом тижні. Щойно Андерсен зрозумів, що Генрі не просто вражений його роботою, але й бажає її придбати, як миттєво задер носа й роздувся від пихи та самовдоволення. Генрі помітив, що продати свій витвір і в такий спосіб утвердитися у світі для молодого скульптора має більше значення, аніж будь-чия дружба та приязнь. Коли вони домовилися про ціну, вдоволений і збуджений Андерсен закружляв майстернею, а потім тепло обійняв Генрі й довго не відпускав, охоплений нестримною радістю. Скульптор пообіцяв приїхати до Англії так швидко, як тільки зможе. Потім він обговорив із Генрі, як погруддя слід запакувати та скільки може тривати його доставка. Але прозаїка найбільше вразило те, що молодий митець був абсолютно неспроможним приховати своєї безмежної радості.

Того вечора, щоб відсвяткувати придбання Генрі, вони вечеряли разом у ресторані під Андерсеновою майстернею. Як зауважив Генрі, з цієї нагоди скульптор одягся майже урочисто, а коли вони сіли за стіл і офіціант запалив для них свічку, Андерсен заговорив зовсім по-іншому: тепер його тон був зацікавленим, а вираз обличчя відбивав емоції уважного слухача. Він ставив питання і терпляче вислуховував відповіді стосовно того, чому Генрі оселився в Англії, як там живе і чому з часом став менше подорожувати. Прозаїка майже розчулила ця нова серйозність у розпитуваннях, адже з тією самою майже дитячою енергією Андерсен раніше мовчав, а потім розводився про власні достоїнства та мрії. І тільки коли скульптор спробував витягти з нього інформацію стосовно того, що він думає про власного батька та матір, розчуленість Генрі кудись поділась і він зажадав перевести розмову на менш особисті теми. Коли ж, після невеличкої провокації з його боку, Андерсен почав лаяти власного батька, Генрі стало майже весело, от тільки йому не подобалося, що юний друг надто відверто та охоче обговорює речі, що їх сам Генрі вважає глибоко особистими. Коли вони вийшли з ресторану, виявилося, що Андерсен проведе його аж до готелю, з чого Генрі дуже зрадів, адже