Колм Тойбін - Майстер

його твори, наприклад «Жіночий портрет». Вони відчували різницю між першою повістю, що була написана в легкому для сприйняття широкого загалу тоні, та мала повчальний зміст, і другою, більш витонченою та сміливішою за своєю конструкцією і текстурою. Однак, наскільки міг судити Генрі, жоден із його римських знайомих не читав «Родеріка Хадсона», хоча й у ньому йшлося про молодого збіднілого скульптора, американця за походженням, який живе в Римі і має усі Андерсенові таланти й амбіції, та його ж пристрасну й імпульсивну натуру. І Хадсон, і Андерсен усім зустрічним розповідали про свої наміри та мрії. На них обох удома чекали турботливі матері, котрі занадто балували синів у дитинстві, а в Римі, де вони оселилися, за обома митцями спостерігає старшого віку чоловік — самотній мандрівник, небайдужий до мистецтва та вивчення людської поведінки, котрий, однак, уміло контролює власні пристрасті. Що уважніше Генрі придивлявся до Андерсена, намагаючись скласти про нього думку, то більше йому здавалося, що він бачить свого власного героя, котрий ожив, аби заінтригувати та спантеличити, заволодіти його емоціями, відбираючи в нього природне право автора контролювати хід подій, позбавляючи можливості передбачити розв’язку. Андерсена й виховували так само, як і Родеріка Хадсона, люди, котрі мали гроші та віру в нього, тож, юнак ніколи не відчував потреби йти на компроміс із власним мистецтвом або загравати з комерцією. Його роботи були виявами величних і сповнених енергії намірів, співвідносних із його мріями. Повільний, із багатьма невідомими процес написання прози, вибудовування характерів і сюжету, через дію, опис і міркування не цікавили його так само, як і тривале спостереження та терпляча уважність, необхідні для того, щоб виліпити живе обличчя. Якби він був поетом, Андерсен наслідував би Гомера в його епічності, але, натомість, він ділився з Генрі своїми планами творення великих монументів.

Генрі, котрий відклав свій від’їзд із Риму, слухав його із цікавістю майже завжди, досяглій успіху в намаганні однаковою мірою сприймати й Андерсенів шарм, і його недоліки, особливо, коли залишався наодинці із собою, що додавало приємного присмаку годинам дозвілля й усамітненості. Йому було цікаво, що вийде з цього юнака. Бажаючи, подібно до свого двійника в «Родерікові Хадсоні», допомогти молодому другові зрозуміти, ким він насправді є і порадити, куди йому варто рухатись у майбутньому, Генрі, як йому хотілося думати, зумів не виявити власних сподівань і мрій, утілення яких із однаковою силою прагнув і боявся.

Думка про те, що він має книжки, опубліковані колись давно, яких тепер не читають, про які навіть не згадують, змусила його міркувати про певну власну приналежність до історії подібно до того, як Андерсен і його талановиті однолітки, у якомусь сенсі, належать майбутньому. Саме через це відчуття, зрештою, Генрі з важким серцем почав думати про повернення додому, але, щойно він прийняв остаточне рішення, як одразу ж затужив за Андерсеном і відчув жагуче бажання побачити його в Англії. Ця ніжна туга зростала в ньому дедалі сильніше, що частіше він зустрічався зі скульптором, а протягом останніх тижнів він іноді зустрічався з ним аж двічі на день. Іноді Генрі здавалося, що й мовчазність молодого друга, і його надто говіркі стани спричинені внутрішньою потребою Андерсена у схваленні та самотністю, що їх аж ніяк не здатне втамувати створення монументальних скульптур. Генрі також було відомо, що його присутність у майстерні, те, як він слухає, як спостерігає за роботою, за кожним рухом юного митця, надзвичайно багато для того важать, хоча сам він практично не звертає на гостя уваги, вважаючи, очевидно, що він цього не потребує. Він, скажімо, ніколи не повертався до тієї сцени на протестантському цвинтарі, щиро гадаючи, мабуть, що особиста самотність є неодмінною часткою письменницької долі та його майстерності. Андерсену від Генрі була потрібна його зацікавленість. Він регулярно розкривався для докладного вивчення, немов церква, що відчиняє свої двері для щоденних молінь. Він сам себе соромився, але й, водночас, захоплювався своєю обдарованістю. Його непересічний талант і грандіозні амбіції, його оригінальність, побоювання та щоденні дрібні образи були Андерсеновими улюбленими темами розмов, що їх він вів безконтрольно, але з якоюсь дивною невинністю та самозакоханістю. Він постійно говорив, але ніколи не слухав; Генрі помітив, що Андерсен замовкає тільки тоді, коли хоче справити на співрозмовника враження, бо дуже добре знав ефект своєї мовчазності. А ще, як зауважив Генрі, скульптор завжди глибоко й інстинктивно дослухався до того, який вплив має його зовнішність, м’який погляд, наприклад, або напружена поза чи показна міць, на оточуючих, як вони привертають до нього людей, що не так давно стовідсотково спрацювало з Генрі. А потім, коли люди ставали йому близькими, Андерсен не знав, що з ними робити, за винятком того, хіба, що чітко усвідомлював своє небажання їх втратити. Він потребував усієї їхньої уваги та поважного до себе ставлення, може, навіть любові, а переконавшись у тому, що все це має, він робився приязно байдужим до них.

Коли ж його скульпторська слава опинялася під сумнівом, Андерсен робився схожим на дику тварину в пошуках жертви. Він ставав безжальним і більше, аніж зазвичай, дбав про примноження хаосу у своїй майстерні, працюючи над своїми величезними фігурами, виставляючи їх на загальний огляд, відшліфовуючи їхні стегна та сідниці, плечі та торси, але ніколи не обличчя. Його зовсім не цікавили лиця, Андерсен був байдужим до того, що вони могли виражати, чи що за ними ховалося. Тому всі вони неначе відбивали дивну безвиразність його власного лиця, що майже весь час було порожнім і прекрасним, бездушно вродливим, і це дедалі більше цікавило Генрі, котрий постійно, й у присутності Андерсена, і на самоті, намагався уявити це обличчя емоційним, що з кожним днем забирало в нього все більше часу, сил і наснаги.

Готуючись до від’їзду з Риму, він подумки цікавився, чи не занадто переоцінив сірість і провінційність свого життя у Лемб-Хаусі. Коли Генрі пояснив скульпторові свою потребу в саме такому домі та своє бажання туди повернутися, той лише кивнув на знак згоди, але сам Андерсен, як напевне знав Генрі, переїхав із Ньюпорта до Риму не в пошуках сірості та провінційності. Тут ним щодня захоплювалися, чого не трапилося б у Ньюпорті чи Раї. Генрі розумів, що впродовж іще багатьох років його молодого друга дуже непокоїтиме можливість провалу, невідомості та самотності. Уяву прозаїка одразу ж заполонили думки про те, як він міг би допомогти Андерсенові подолати цей згубний стан. Він уявив собі, як скульпторове лице набуває виразу поміркованості та