Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

- Ви ж розумієте, що, ховаючи шпигунку, робите гірше собі! Ми знаємо, що вона збирається перетнути кордон! Якщо ви будете з нами співпрацювати, то ми вас не чіпатимемо! – сказав один із воїнів Морла.

- Жодних шпигунів тут немає і бути не може! Ми, простий народ, страждаємо через ваші з імперією сварки! Тепер ще ця Тріщина у часі, стежили б краще за нею! Нам не потрібна ця війна, вже й так багато людей загинуло! Скільки ще потрібно? - розсердженим голосом відповіла хазяйка будинку.

– Ми вас розуміємо! Але у нас завдання – знайти шпигунку. І ми не можемо піти, не оглянувши хату! Згадайте, може, через село проходила дівчина з довгою косою, у неї не було речей!

- Ні, нікого такого не бачила! У нас багато баб ходять із косами! Невже ви кожну оглядатимете? - хмикнула жінка.

- Якщо треба, оглянемо! - відповів воїн і пройшов по будинку.

Рада та Альбрехт перелякано переглянулися. Забившись під сходи, вони слухали кроки над ними.

– Не віддавай мене їм, коли що! - прошепотіла Рада, стискаючи його руку.

- Все буде добре. - запевнив її Альбрехт. - У мене складається таке відчуття, що не ти могутня родова чарівниця, а я... Тобі нічого не варто битися з усіма воїнами Мортімера!

- З магами битися складніше! Мортімер дуже сильний маг! Я це відчула коли він блокував мою магію! – зітхнула Рада.

Незабаром нагорі все затихло. За десять хвилин кришка люка відкрилася. Дівчина обережно визирнула з-під сходів.

- Вилазьте, вони пішли! – сказала хазяйка будинку.

Рада з Альбрехтом швидко вилізли зі схованки, жмурячись від незвично яскравого світла. За час, проведений у темряві, їх очам потрібно звикнути.  Кілька разів поблимавши, дівчина та хлопець нарешті змогли нормально бачити.

- Вам терміново треба йти! Загін може повернутися! Мабуть, ви їм добре насолили, коли Він приїхав сюди!

Альбрехт кивнув і взяв приготовлену сумку з їжею. Надворі вже зовсім стемніло. Обережно вийшовши з дому, Рада з Альбрехтом подивилися на всі боки. За ними ніхто не стежив. З-за сусіднього будинку з'явився дванадцятирічний хлопчик у кепці та старих потертих штанях.

— Це ви, мандрівники, про яких говорила баба Леслін? Зав'яжіть копита коня, щоб не було чути стукоту! Я проведу вас через кордон!

Дівчина здивовано перезирнулась із хазяйкою будинку, а потім із Альбрехтом.

- А ти зможеш це зробити? Нам казали, що нас проведе хтось старший!

– Рада, не треба! Він не любить, коли його називають маленьким! Він проведе вас через кордон без зайвого клопоту! - усміхнулася жінка.

Рада здивувалась, адже вона не називала свого справжнього імені, але великого значення цьому не надала. Хлопчик дав їм ганчірки, щоб обв'язати копита коня, а сам став, підпираючи стіну будинку.

- Ледь не забула! У мене до вас доручення! Передайте Великому герцогу ось цей сувій! Його знайти не складно, він живе у великому замку у Заргансі! Ми сподіваємося, що він не залишить нас поза увагою! Ви віддайте, він все зрозуміє! - сказала старенька і передала їм сувій, на якому стояла сургучна печатка з гербом із зображенням якихось дивних рослин. - Ну що, вам час! Нехай вас береже Лессі!

Це ще більше здивувало Раду, бо від цього сувоя фонувало магією неймовірної сили. Але вона й цього разу промовчала. Їй було нескладно виконати невелике прохання, на знак подяки за притулок. Коли приготування було закінчено, всі збиралися в дорогу. Кордон між двома країнами знаходився зовсім поруч із селом. Ведучи коня за вуздечку, Альбрехт швидко йшов за хлопчиком та Радою.

Вже відійшовши на велику відстань, Альбрехт озирнувся. На якусь мить він завмер, відкривши рота. Бабуся, яка їм дала притулок, раптом перетворилася на молоду дівчину з довгими до самої землі білими косами. Замість старої потертої сукні на ній була довга туніка із золотою вишивкою. Наступної секунди вона розчинилася в стовпі диму, ніби її й не було.

Альбрехт протер очі. Чи не привиділося йому все це? Але біля будинку вже нікого не було. Наздогнавши Раду, він пішов поруч із нею, постійно озираючись назад.

- Що таке? – здивувалася Рада.

- Нічого, здалося! - відмахнувся Альбрехт, ще раз озирнувшись.

Хлопець відчував, що він став свідком чогось неймовірного, надприродного. Темні чарівники завжди вселяли в нього страх. Він подумав, що це їхній черговий фокус, і не надав значення тому, хто насправді допоміг їм.