Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

Альбрехт та Рада зніяковіло переглянулися.

– Ну що ви, ми лише друзі! – заперечив Альбрехт.

- Так, ми познайомилися нещодавно! Між нами нічого немає! – додала Рада.

– А хіба таке можливе? – здивувалася бабуся. – Вперше чую про дружбу чоловіка та жінки! Мабуть, я надто стара та не розумію нічого! Але все одно, згадайте мої слова! Я вже багато прожила, знаюся на людях! Ви гармонія! Я це помітила ще коли ви зайшли в будинок!

Рада з Альбрехтом не стали з нею сперечатися. Вони переймалися тим, як перейти кордон.

- Я можу вам чимось допомогти? - поцікавилася хазяйка будинку.

- Навіть не знаю! Нам треба потрапити до Заргансу, до чаклуна Мерліна! – відповіла Рада.

– І що швидше, то краще! Ми боїмося, що нас можуть переслідувати. – додав Альбрехт. - Це може бути людина, яка намагалася мене вбити!

– У нього були причини для цього? – поцікавилася старенька.

– Не було! Він, як і ви, подумав, що Альбрехт мій наречений! Тож спочатку заговорив нам зуби, а потім мало не вбив! Тепер ми від нього біжимо! Якщо випадково у вас у селі з'явиться людина у білих обладунках, не говоріть йому про нас! – попросила Рада.

– Я, здається, здогадуюсь, про кого ви! У селі люди терпіти не можуть роенців. Я радо допоможу вам перейти кордон! Тільки вам треба переодягнутися, інакше вас далі не пропустять. У такому вигляді вам не можна йти! - сказала жінка і стала ритися в скрині. - Ось, у мене вже п'ятдесят років лежить сукня! Я її лише кілька разів одягала у молодості! Вона єдина добре зберіглася з усіх моїх речей! Наче вас чекала!

Рада не стала відмовлятися від подарунка, тим паче, що її сукня була вже в дірках та не тримала тепло.

Окрім цього, хазяйка будинку дала їм по плащу, щоби не замерзли, адже ночі стали холодними.

- Я не зможу піти з вами, вас проведе мій сусід! – повідомила жінка. - Можете на нього розраховувати! Він не любить роенців більше за мене! У нього кілька років тому принцеса Леліла вбила близького родича!

- Але якщо ви так не любите Роен, то чому не втечете звідси? – здивувалася Рада.

– Не можемо, це земля наших пращурів! Ми тут живемо вже довгі роки! – відповіла вона.

Рада зрозуміло кивнула.

– Коли нас проведуть через кордон? – поцікавився Альбрехт.

– Зараз небезпечно! Коли стемніє, я вам скажу, а поки що відпочивайте! Я піду, домовлюсь із сусідом.

Рада з Альбрехтом недовірливо подивилися їй услід, але все ж таки залишилися в будинку. Господині не було лише десять хвилин, але мандрівникам здалося, що більше.

- До Заргансу вам потім ще довго їхати! Але там майже на кожному кроці села - можна роздобути їжу! А поки що я вам на два дні зберу сумку! Цього вистачить, щоби пройти перевал! – сказала старенька.

- Можна ще питання? А чому він називається перевалом Чернокнижника? - запитала Рада.

- Тут колись мешкало багато чорних магів, це вони дали таку назву! Ми також практикуємо чорну магію! Вас, сподіваюся, це не налякало? - задала зустрічне питання жінка.

Рада кинула погляд на Альбрехта, але він виглядав незворушним. Зітхнувши, дівчина похитала головою.

Сівши назад на лаву, Рада поклала поряд свою сумку й засумувала. Все починало налагоджуватись, але її продовжували мучити сумніви.

- Як ти думаєш, ми правильно зробили, що довірилися їй? Вона не здасть нас Мортімерові, якщо він раптом шукатиме мене? – занепокоїлася Рада.

– Я теж про це думав! Нам зараз не треба ні з ким зустрічатись! Але іншого вибору в нас немає! Потрібно терміново перетнути кордон, а там подивимося! – тихо відповів Альбрехт.

До самої ночі ні Рада, ні Альбрехт не змогли заплющити очей. Вони уважно стежили з вікна за вулицею і, коли хтось проїжджав, перелякано перезиралися.

 Одного разу їм навіть здалося, що Мортімер приїхав. Коли вже зовсім стемніло, в селі справді з'явився невеликий загін із дванадцяти чоловік. Тільки-но побачивши його, Рада з Альбрехтом злякано кинулися від вікна. З вулиці долинало багато чоловічих голосів. Побачивши вершника на вороному коні, Рада похолола. Її очі від жаху забігали по хаті, шукаючи місця, де можна було сховатися. З розмов вона зрозуміла, що шукають саме її.

- Швидко, ховайтеся, за вами прийшли! - вбігла в будинок старенька.

Відсунувши стіл, вона швидко прибрала килимову доріжку – у підлозі виявився люк.

– Залізайте сюди! Я їх затримаю! - сказавши це, вона відкинула кришку люка.

Дівчині та хлопцеві нічого не залишалося, як послухатися її. Спустившись у схованку, вони опинилися в непроглядній темряві. Рада злякано дивилася вгору, боячись, що їх знайдуть, адже вона пам'ятала, як знущався з неї Мортімер.

Знайшовши в темряві Альбрехта, вона підсіла до нього ближче. Дівчина почула, як гучно стукає його серце, готове ось-ось вирватися з грудей. Хлопець сидів із заплющеними очима, хоча довкола і без того стояла непроглядна темрява. Він соромився зізнатися, що боїться темряви, боїться невідомості. Стиснувши долоню чарівниці, він подумки почав молитися богині мандрівників Лессі. Майже після того, як вони спустилися у схованку, в хаті почулося кілька чоловічих голосів.