Деніел Кіз - Війни Міллігана

тому, що більше немає потреби утримувати містера Міллігана в лікарні. Згідно зі свідченнями, стан містера Міллігана відповідає нормі, і вже досить довгий час у його свідомості домінує одна особистість».

1 серпня 1991 року о 16:00 суддя Говард Джонсон звільнив Біллі Міллігана з-під контролю психіатрів і судового нагляду.

Біллі підвівся. Усі його друзі й доброзичливці зібралися навколо — хтось плескав його по спині, хтось тиснув руку. Він з гідністю вільної людини рушив до дверей. Спочатку Біллі йшов повільно, але сил терпіти атмосферу суду вже не було — і він кинувся бігти.

Епілог

Диявол повстав…

Багато років тому я вже був на фермі Чалмера Міллігана у Бремені — мене возила сестра Біллі Кейті. Але разом з Біллі я тут ніколи не бував. У кінці осені 1991 року Біллі зателефонував мені і сказав, що хоче ще раз туди поїхати — і запросив мене з собою.

— Ти впевнений, що впораєшся? Це може завдати тобі болю.

— Ні, не думаю. Я хочу туди повернутися.

Біллі сидів за кермом. Після повороту з шосе 22 на дорогу до Нового Єрусалиму я побачив, що він зблід.

— Згадалося, як ми їхали тут уночі. На всіх полях з обох боків газові свердловини — і вночі все світилося вогнем. Коли Чалмер уперше мене сюди привіз, я думав, що це і є пекло.

— Може, повернемо назад?

— Ні. Я хочу побачити місце, де мене зламали і де я втратив розум.

— Що ти відчуваєш зараз?

— Страх. Як коли школяра викликають до директора. Така порожнеча всередині. Я постійно уявляю, що там далі стоїть Чалмер із рушницею чи кайданами. Або що він стрибне з кроков і спробує схопити мене, щойно я зайду в сарай.

— А якби так сталося?

— Я б спочатку перелякався — а потім розірвав би його на шмаття! Звісно, я знаю, що він уже помер — але, думаю, усередині я й досі цього не прийняв.

— Тепер приймаєш?

— Ага, — нервово реготнув він. — Родина не каже мені, де вони його поховали, але я маю знати. Мені треба побачити його могилу. Я знайду її. Я навіть думав узяти великий ніж чи хоча б дерев’яний кілок і встромити йому в серце, — він кинув на мене погляд. — Мабуть, з цим варто почекати. Коли я буду готовий — зі мною поїде Шейла Портер. Але це нічого…

Ми під’їхали до краю ферми, і він здивовано зітхнув — маленького будинку тут більше не було.

— Його що, знесли? — вигукнув він.

На місці будинку була лише почорніла земля з обгорілими стовбурами дубів.

— Мабуть, добряче горіло. Чималеньке пекло. Деякі з цих дерев були на відстані у сорок футів[67]. Дивись, той дуб 120 футів заввишки — і на 95[68] він згорів. Таке враження, наче сам диявол спалив цей будинок. Повстав і скинув це кляте місце назад у пекло.

Він розлючено крокував почорнілою галявиною і жбурляв ногами листя.

— От лайно!

— Що таке?

— Диявол встиг спалити його раніше за мене.

З усієї ферми лишився тільки сарай, де Чалмер катував хлопця. Біллі з острахом підійшов до нього. Усередині він показав мені мотузки, що й досі висіли з кроков — ними вітчим зв’язував його.

Ми пішли далі. Усе поросло бур’яном. Біллі душили сльози.

— Чому ніхто цього не прибрав? — крикнув він. — Навіщо тут і досі речі з мого дитинства? З мого проклятого дитинства!

У гаражі й досі стояла каністра з бензином, із якої Чалмер облив кролика. Обличчя Біллі стало білим, як папір.

— Слухай, я думаю, ти вже достатньо побачив, — сказав я.

— Ні. Спогади повертаються. Я багато чого забув. Мені було вісім — майже дев’ять — коли він уперше мене сюди привіз.

У кутку я знайшов невеличкий малюнок олією на шматочку шиферу — майже повністю схований під пилом. На ньому була зображена пташка — червоний кардинал.

— Може, варто забрати це? Як згадку про свої перші роботи?

— Ні! — він відмовився навіть торкатися його. — Я нічого звідси не візьму! Тут усе наче кричить: «Нічого не чіпай!» Якщо я щось звідси заберу — це може рознести заразу.

Я обережно повернув малюнок туди, звідки взяв.

Ми пішли до сараю біля струмка. Тут він віддихавсь і розповів, як Чалмер прив’язував його до столу і ґвалтував. А потім похрестив його кров’ю кота, якого розідрав.

— Здається, що я просто зараз бачу, як він робить усе це з маленьким Біллі. Я чую, як він плаче. Чую жахливий сміх Чалмера.

Ми вийшли надвір. Він здригнувсь і показав на щось у купі посохлого листя.

— Це металева труба, яку Чалмер притулив до обличчя денні, коли закопав мене живцем.

Він розплакався. Я відійшов на кілька кроків, щоб дати йому можливість побути на самоті. Скоро він заспокоївсь і над чимось замислився.

— Ти як?

— Нормально. Я не розпався, якщо ти про це. Я й досі Біллі.

— Я радий.

— Я просто подумав… Подумав, що, може, і Чалмера катували, коли він був малий… Може, він теж зазнав страждань — це могло б пояснити його агресію до мене.

Ми пішли до машини, а він продовжив свою думку:

— А що, як дідусь Мілліган знущався над ним? А над ним — його батько?.. І що, як усе це насилля передалося через нього до мене?..

— Що ти маєш на увазі?

— Я зрозумів, що насилля породжує насилля. І це не стане для нього вибаченням, ні, але може принаймні пояснити мої страждання. Може, навіть добре, що я отримав покарання за те, що зробив з тими трьома жінками — тепер я нарешті можу це зрозуміти. Бо вони тепер усе життя страждатимуть через те, що я з ними зробив. Мені дуже прикро. А що, як вони продовжать цей жахливий цикл і завдаватимуть болю своїм дітям? Господи, дозволь їм знайти в собі сили дати мені прощення й одужати — як одужав я сам.

Він знов глянув у бік чорних дерев.

— Мабуть, спершу я сам маю пробачити Чалмеру. Я хочу знайти його могилу і пересвідчитися, що він справді мертвий. Але я не буду паскудити його останній прихисток. Я скажу йому, що пробачаю — і його душа зможе простити насилля, яке хтось завдав йому самому. Сподіваюсь, прощення зможе охопити те давнє минуле і змінити майбутнє. Люди мають припинити завдавати шкоди одне одному.

Ми сіли в машину. Біллі рушив геть труською дорогою від згорілого будинку через критий міст на дорогу