Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

— Як ти це зробила? — тільки й зміг спитати Льєн, що ледве встиг виставити щит над головою самовпевненого дівчиська.

— Не знаю, — проклацала зубами Томія, бредучи через кучугури, що закінчувалися біля ніг хлопців. — Я взагалі про пару думала і про те, щоб хмару підняти якомога вище, пара ж легка, вода з повітрям, її зносить. І щоб дощ пішов, думала. І… Я ж правильно зібрала воду, задала тільки її, з повітрям, ну, як у захисних сітях на вході в місто задають непропуск чогось певного, на кшталт дурман-порошку і… — Томія вибралася з кучугури, постукала ногами об землю, задумливо насупилась, а потім зізналася: — І я не хотіла, щоб нам на голови випадково вилився окріп, тому постаралася воду остудити.

Весяна нервово хихикнула і кинулася обтрушувати Томію від снігу.

Льєн згадав про того-цього й подумки заприсягся якимось чином всучити це юне дарування магістру Даміру. Це буде йому помста, причому страшна.

Ваня пробурмотів, що сніг справді краще, ніж окріп.

Студенти тільки переглянулися, якимось дивом зрозумівши, що Томія пішла найлегшим шляхом — взяла й нагріла зібрану в болоті воду до кипіння, змусивши її піднятися в небо.

І лише збирачі земляної олії лаялися і пили самогон, навіть не підозрюючи, що сніг реально не найгірше, що могло з ними сьогодні статися.

Відігрівали замерзлу Томію біля вогнища, розведеного біля струмка. Поки хлопці тягали дрова, Весяна і Томія примудрилися посперечатися про те, яка саме трава найкраще допомагає від нежиті, і дійшли висновку, що від усіх толку небагато.

Потім, коли багаття вже горіло, а Томія ризикувала обпалити об полум'я волосся, Весяна пішла доплітати вінок і виявила трійцю великих їжаків, що мирно спали серед втративших свіжість квітів. Ваня їжаків впізнав і навіть їм зрадів. Інші хлопці, після деяких сумнівів, теж їх впізнали, але радіти не стали. А Льєн ще й сподівався, що в їжаків вистачить розуму не співати, коли не треба.

— Хоча, якщо згадати одного рудого кота, — сказав задумливо, але вигнати їжаків назад у ліс так і не велів. Хоча й дуже хотілося.

Ваня їжаків дбайливо засунув у сумку, проти чого вони не заперечували. Пояснив усім присутнім, навіть коням, що їжаки не протестували саме тому, що він їм усе розповів і про все попередив. І договорився до того, що Ленц посперечався з Ванею, а чи зможе він покликати на галявину птахів і змусити їх поцвірінькати пісеньку про вдову мірошника, до якої почав заходити маг.

Про те, що з цього може вийти, ніхто не подумав. Проте ніхто не подумав навіть про те, що в лісі дуже багато птахів. І що Ваня слова «що більше, тим краще» визнає викликом своїм талантам. Загалом, коли купа різнокаліберних пташок буквально обліпила дерева, почала цвірінькати, битися, літати над галявою, гадити і намагатися процвірінькати щось злагоджене, Льєн, нарешті, зрозумів, наскільки страшний Ванін дар. І наскільки цей хлопець мирний та законослухняний. Хтось інший давно б додумався нацьковувати вовків на каравани чи змушувати мишей красти коштовності. А цей мед збирав.

— Розжени їх, — велів син кор-графа, коли особливо влучна пташка нагадувала йому чобіт.

— Ще ж не процвірінькали, — обізвався Ваня, котрий захоплено диригував чи то птахам, чи сам собі.

— Та віримо ми тобі, віримо, — практично простогнав Ленц, якому вже тричі нагадили на голову.

Ваня тільки хмикнув і птахи почали розлітатися.

Томія вже перестала клацати зубами, і дівчата від пташиних подарунків ховалися під позиченою у Шелеста курткою, тож постраждали найменше.

— Їсти хочу, — задумливо сказав Ленц, повернувшись від струмка з мокрою головою.

— Так, я теж, — сказав Льєн, підвівся на ноги і пішов до свого коня.

Повернувся він звідти з бутербродами, зав'язаними в серветк. Щоправда, було цих бутербродів небагато і поділився він лише з дівчатами.

— А ми? — здивувався Ленц.

— А ви мали взяти з собою їжу. Зрозуміло ж було, що їдемо надовго, — порадував його Льєн і з апетитом відкусив бутерброд.

Ваня голосно хмикнув, покопався в кишенях і, знайшовши кульок з горішками, почав обідати тим, що було при собі. Студенти лише переглянулись.

— Може, пополюємо? — спитав Шелест.

— Ага, ти ж драконів черепами вбиваєш, — згадав Ваня.

— А давайте з їжаків суп зваримо, — зайве життєрадісно запропонував Ленц. — З тих, що у сумці. Вони там великі, вгодовані.

— Руки відгризу, — меланхолійно сказав Ваня і віддав горіхи Томії, згадавши, що десь мають бути смужки сушеної яловичини, яка дуже добре йде, як закуска під пиво, можливо вони навіть в одній сумці з їжаками.

— Зуби обламаєш, — озвався Ленц, спостерігаючи, як Ваня по черзі виймає сплячих їжаків і щось шукає.

— А я не своїми гризтиму, я вовків покличу, — сказав талановитий дресирувальник і, на свою неймовірну радість, справді знайшов м'ясо.

— Так, вовки — це сила, — погодився Шелест, за що був винагороджений частиною м'яса, ще частину отримав Дамір, а Ленцу було мстиво наказано йти і полювати, а потім варити суп у долонях, бо казанка все одно немає.

Горіхи, м'ясо і навіть бутерброди голод швидше приглушили, ніж його позбавили. А Ленцу й того не дісталося. Тому в шинок компанія зайшла чи не перший, який зустрівся на шляху між будинком дізнавачів, де залишили коней, і гостиним домом, куди, власне, і прямували.

Шинок був такий собі. Старий, збудований із потемнілого дерева, вріс у землю і трохи перекошений. Але пахло з відчинених вікон смачно. Причому настільки, що Ленц буквально приріс до місця, вдихаючи спокусливі пахощі.

Усередині старого будинку виявилося не так і погано. Було чисто, рукави до столів не прилипали, а з в'язанок цибулі, розвішаних чи в якості прикраси, чи оберегів, не сипався пил і павутиння.

Рознощиця, жвава повна дівчина, протараторила, що дядько Стаць тільки вчора привіз смачне пиво, а матінка якраз приготувала тушковані овочі та м'ясо з часником. Але якщо хтось хоче щось інше, то можна або зачекати, або розігріти кашу.