В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

боротьба за царський трон, що розгорнулася після передчасної смерті на початку 1598 р. останнього нащадка правлячих московських династій. До того ж країну сколихнули спричинені циклічним похолоданням надзвичайні кліматичні катаклізми. Тривалі дощі й холод завадили дозріванню збіжжя влітку 1601 р. Ранні морози завдали урожаю ще більше шкоди. На озимих полях, засіяних не визрілим зерном, хліб або зовсім не проріс, або дав дуже погані сходи. Узимку 1602 р. дивом уцілілі, слабенькі посіви винищив мороз. Унаслідок цього в наступному сезоні засівати поля було вже нічим. У країні почався голод і мор.

Спритні ділки, насамперед наближені до влади, а також багаті монастирі вирішили нажитися на біді сотень тисяч голодних людей, безсовісно підвищуючи ціни на хліб. Заходи уряду Бориса Годунова, скеровані на подолання цієї кризи (зокрема, влада задарма роздавала вбогим гроші, потрібні на закупівлю хліба), успіху не давали. Навпаки, доведений до відчаю простолюд свій гнів почав виливати на адресу царя та його підручних. Поштовхом же до вибуху громадянського протистояння у стероризованій Іваном Грозним державі стала поява в Речі Посполитій начебто дивом урятованого від трагедії в Угличі 15 травня 1591 р. царевича Дмитрія, наймолодшого сина Грозного від його сьомої дружини Марії Нагої.

Першим, хто довідався про нібито таємницю «царевича», став архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький. За його рекомендацією Дмитрія Самозванця переправили до Острога, де в маєтках українського магната князя Костянтина Острозького він і його супутник, чернець-утікач Варлаам, знайшли собі надійний притулок. Острозький не повірив розповідям Самозванця. Проте й не видав його московській владі, як те йому радив зробити Варлаам, щойно почувши «одкровення» свого товариша. Більш зговірливим виявився інший український магнат — князь Адам Вишневецький, до якого Самозванець став на службу й під час сповіді в духівника князя зізнався про своє «справжнє» походження. Вишневецький, який мав досить великий вплив при дворі Зиґмунта III, не втримався від того, аби скористатись такою слушною нагодою й отримати від цього зиск. Наміри князя Адама підтримав його брат Костянтин Вишневецький, а також тесть останнього сандомирський воєвода Єжи Мнішек. Обіцянка перейти на католицтво, нібито дана Лжедмитрієм єзуїтам, дозволила йому на початку 1604 р. налагодити стосунки з Ватиканом, а також відкрила шлях до королівського палацу.

Короля Зиґмунта III вельми вабила перспектива встановлення свого впливу на московську політику, аби в такий спосіб мати союзника в боротьбі з вороже налаштованим до нього шведським королем. А тому монарх визнав у самозванцеві справжнього московського царевича, видав йому на утримання 40 тисяч злотих на рік, а також підтримав ініціативу Вишневецьких і Мнішека щодо походу суперника Бориса Годунова на Москву з метою повернення царського трону «нащадку Рюрика».

У серпні 1604 р. під Глинянами на Галичині зібралось близько 2,5 тисяч вояків, охочих вести Дмитрія на царство. Сил було не достатньо, аби перемогти війська «узурпатора» Бориса, але вже з весни в Україні тривала жвава мобілізація козацтва, організована князями Вишневецькими, Ружинським, Струсем, остерським старостою Ратомським. Наприкінці 1603 — на початку 1604 р. «царевич» відвідав Запорозьку Січ, заручившись підтримкою низовиків. А тому, коли Дмитрій зі своїми військами наблизився до Дніпра, до нього приєдналося не лише дві тисячі донських козаків, а й чимало козаків запорозьких.

16 жовтня війська «царевича» зайшли в межі Московської держави. Тут їм без бою здалися Моровськ, Чернігів, Путивль, Рильськ, Борисов, Комаринський повіт, Валуйки, Лівни, Оскол, Єлець та інші. У грудні під час облоги Новгород-Сіверського на допомогу Дмитрію прибуло велике запорозьке військо — за одними відомостями, їх було 4 тисячі козаків, за іншими — аж 12 тисяч.

Знявши облогу міста, Дмитрій став обозом у Комаринському повіті, укріпившись у Севському острозі. Сюди ж спрямував свої полки Борис Годунов. Царський воєвода Василій Шуйський вів на Севськ близько 70 тисяч ратників. Проте Дмитрій, маючи в своєму розпорядженні лише 15 тисяч вояків, сміливо виступив назустріч супротивнику. 21 січня 1605 р. під Дубриничами відбулася вирішальна битва. Маючи 40 гармат і 12 тисяч рушниць, царські війська розстріляли вояків самозванця, який втратив лише вбитими 6 тисяч чоловік, крім того, було багато поранених і таких, що, зневірившись у талані Дмитрія, відступили від нього. Але, на щастя для самозванця, саме в цей час у Москві помирає цар Борис і «Дмитріада» вступає у свою нову, ще більш заплутану і криваву, стадію. На московський трон було зведено сина Годунова Федора. Але в армії проти Годунових вибухнув заколот, очолюваний Ляпуновими, Басмановим, братами Голіциними, і деморалізовані ратники відмовилися воювати — відійшли на північ, відкривши тим самим шлях Дмитрію на Москву.

Посланці «царевича» на початку червня прибули в Москву і з Лобного місця оголосили його зазивні грамоти. Колишній підручний Івана Грозного й Бориса Годунова Богдан Бєльський всенародно присягнув, що він сам особисто врятував в Угличі малолітнього царевича, й це остаточно поклало край сумнівам москвичів щодо справжності царевича Дмитрія. Народ увірвався в Кремль. Федір був скинутий з трону й разом із матір’ю взятий під варту (згодом за наказом Василя Голіцина стрільці задушили їх і закопали на занедбаному цвинтарі поза містом). 20 червня 1605 р. самозванець урочисто в’їхав у столицю. Духовенство зустріло його передзвоном усіх московських соборів.

Посівши трон, Дмитрій осипав милостями всіх тих бояр, які зазнали переслідувань з боку Годунова. Серед тих, кого новий цар пожалував своїми милостями, був і батько майбутнього царя та засновника правлячої династії Романових Федір Романов, зведений у сан митрополита Ростовського. Дмитрій скасував страти, зробив суд безоплатним, почав боротьбу з поборами чиновників, намагався полегшити стан холопів. Усе це сприяло зростанню його авторитету серед низів. Водночас дивакуватість царя, його невідповідність усталеним уявленням про особу монарха пробуджували недовіру підданих. Майже через рік після сходження на трон Дмитрія в Москву прибула його польська наречена Марина Мнішек у супроводі двох тисяч шляхтичів. Вінчання відбулося 18 травня, «в п’ятницю і на Миколин день», що суперечило традиціям і правилам московського православ’я. І це ще більше розпалило пристрасті та налаштувало проти царя ревнителів старовини.

Сприятливим моментом вирішили скористатися шукачі трону з клану Шуйських. На хвилі невдоволення москвичами від перебування в місті поляків, уночі з 26 на 27 травня Шуйські інспірували народні хвилювання, під час яких й убили царя. Його труп виставили на наругу на Красній площі, а через три доби спалили, змішали з порохом і вистрелили з гармати в той бік, звідки самозванець прийшов у Москву. А тим часом прибічники Шуйського, навіть не скликаючи Земського собору, «прокричали» новим царем нащадка Олександра Невського Василя Івановича Шуйського.

Проте сходження на трон ще