Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

- Та так і є, - ненароком додав Руслан. – Бачив я вчора, як вони на мотоциклі біля річки гасали.

Дівчина вкотре засмучено зітхнула. Здавалося б, ось збулася заповітна мрія - її всі помічають, з нею дружать, їй радісно дивитись у дзеркало. Але все знову йде шкереберть!

- Ти ж не хочеш прогавити таку нагоду? – ніби прочитала думки стара. Василина у відповідь махнула головою, і та продовжила: - Тоді зробимо так, як я велю. Приходь увечері до нас, щоб невеликий обряд провести, і зможеш назавжди залишитися чаклункою. А якщо не спроможемося з Ягою впоратися, так вона швидко тебе сили позбавить і з Роздоріжжя вижене.

Василина уважно вислухала бабусю Руслана та кивнула. Повертатися до образу невидимки їй зовсім не хотілося. Та й скільки разів можна ганьбитися у школі? Усі після літа розповідають, як нових друзів завели, до країн екзотичних їздили чи підкорили інтернет своїми талантами. А що вона? Чим їй хвалитися? Ніхто не повірить, що з Бабою Ягою боролася і Чаробор рятувала. Але варто з'явитися у своєму новому вигляді і успіх гарантований!

***

Вранці наступного дня Ярослава намагалася поснідати і водночас звіряла списки завдань. Більшість із них  вже була виконана, але дівчину мучила неприємна тривога за Василину. Про ту давно нічого не було чути, лише дядько Коля скаржився, що онука відбилася від рук. Невже так Варвара впливає  на неї? Адже дівчина неймовірно любила дідуся і навряд чи з доброї волі псувала би з ним стосунки.

Нарешті Ярослава вирішила поїхати в Роздоріжжя і відвідати подругу, як тут же її гукнув Баюн:

- А ти куди це зібралася?

- До Васі з'їжджу.

- Навіть не думай, - відмахнувся кіт. - У тебе купа доручень від Ягинішни.

- Яких ще доручень? – обурилася Ярослава. - Я і так всю ніч не спала, допомагала робити амулети. Та й тепер не посплю, адже Сонцестояння на носі.

- Васька твоя на святі обов'язково буде, ось там її і відвідаєш. А зараз тобі до річки треба. Ягинішна до Степана Степановича поїхала, а амулети русалкам нема кому занести.

Ярослава забрала невеликий мішечок і, перерахувавши, запитала:

– А чому аж п'ять штук?

- Один для Батька Водяного, - пояснив кіт. – Якщо справи дозволять, то й він прийде на свято. А чотири для русалок. У них там нова - Забавою звуть.

Дівчина зацікавлено хмикнула і, швиденько переодягнувшись, поїхала до Тропки.

На Лукавйому полі вже велася підготовка: ставили торгові кіоски, складали багаття, натягували яскраві розважальні намети. Благо з минулих свят дещо залишилося і масштаб роботи здавався меншим. Хоча Ярославі не вірилося, що працівники встигнуть до вечора все упорядкувати. Тут і там снувала молодь, розвішуючи вінки, різнокольорові стрічки, вказівні знаки. Серед усієї метушні Ярослава помітила Дмитра Костянтиновича, що ніби диригент розмахував кульковою ручкою, даючи чергові вказівки. Привітно помахавши чоловікові, дівчина поспішила далі.

Біля берега Тропки теж було неспокійно. Хтось нарізав вербові лози, хтось збирав найбільші мушлі, а решта вантажили в тачки пісок. Останніх хлопців Ярослава впізнала. Більшість із них працювали у «Причаробор'ї». Дівчина не раз бачила їх, коли їздила до бабусі. Ярослава раптом схаменулась – вона ж уже більше тижня не бачила свою бабусю! Ох, і отримає по шиї. Напевно, та хвилюється за внучку.

Поки Ярослава намагалася придумати, як непомітно підібратися до річки і побалакати з русалками, її гукнув знайомий голос. Повернувшись, дівчина не повірила своїм очам – до неї поспішав Івар.

- Вітання. Чи є хвилина?

Ярослава спочатку здивувалася такій ввічливості і навіть обернулася подивитися – може Івар не до неї звертається. Але хлопець цілеспрямовано крокував вперед і вже щось розповідав:

- Ти ж у Ягинішни вічно крутишся, а вона у нас нехай і не відьма, але в таких дивних штуках розбирається. Ні, я, звичайно, в цю нісенітницю не вірю, але...

Івар підійшов до Ярослави впритул і раптом замовк.

- Але..? – з цікавості запитала дівчина.

Співрозмовник нічого не відповів, а натомість схопив Ярославу за руку і потяг убік однієї з тачок із піском.

- Зараз все сама побачиш, - нерозбірливо пробубнив він.

Трохи подалі від іншої молоді стояв Матвій. Він мляво копирсався в піску лопатою і час від часу озирався на всі боки. Як тільки Івар притяг Ярославу до друга, той підняв на неї погляд і сказав:

– Привіт, Олесю.

- Це не Олеся, - з докором сказав Івар.

- Так, тому що це Василина, - Матвій слабо посміхнувся та продовжив колупатися лопатою в піску.

- І так із кожною дівчиною! – роздратовано вигукнув Івар. - Або Олесею називає, або Василиною. Маячня якась!

Ярослава спантеличено дивилася на парубків. Що відбувається, вона, звичайно ж, не розуміла, але виглядало це справді дивно. Навіть більше - це виглядало по-чаклунськи.