Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Але Найді вже обридла ця гра. Можливо, літ через десять, маючи перед собою вродливу жінку і ніде не поспішаючи, він й отримав би насолоду від бесіди.  Лишень не зараз... Ні, тепер у парубка на це не було ніякого бажання. Та й часу... Монголи, Руженка, Кінь...

– Ось що, Богине, облишимо порожні балачки. Хотіла ти мене бачити чи ні, але я тут. Тож поговоримо про речі більш важливі. Або накажи спровадити мене геть...  

Почувши таке Морена навіть подалася трішки вперед і вираз холодного, байдужого презирства зник з її обличчя.

– Ви, люди, робитеся дедалі нахабніші...

– Сміливіші.

– Безцеремонніші...

– Наполегливіші.

– Помовч! Цікаво, це од невіри в могутність Богів, чи просто життя стало настільки важким, що вам нічого втрачати? Я навіть не відаю, сердитися мені, чи навпаки – одобрювати.

– Спробуй останнє, – відказав Найда, шанобливо кланяючись, аби загладити різкість сказаного. – Розсердитися і покарати мене ти встигнеш завжди. Я ж у твоєму замку. В твоїй владі...

Морена зробила вигляд, що думає.

– Згода. Покарати я й справді ще встигну. І це в будь-якому випадку. Інакше нахабство стане традицією... – вона зробила паузу, даючи зрозуміти, що на цей раз уже говорить цілком серйозно. – А тепер почни від початку. І так, щоб мені хотілося слухати!

Цей уклін вже швидше нагадував кивок на знак згоди.

– Було б дурістю з мого боку намагатися щось приховати од тебе, о Богине. Але з чого почати?

– З найважливішого...

– Кінь... Мене прислав мій князь Данило Галицький, аби знайти і привести до нього коня Перуна. – Найда замовк поглядаючи яке враження справлять на Морену його слова.

– Продовжуй.

– Як стало відомо, цей кінь знаходиться у твоїх конюшнях.

– Звідки стало відомо?

– З легенд, переказів... – здвигнув плечима Найда. – Мені воєвода не пояснював. Я лиш простий ратник. Наказано податися за конем – і я тут. А далі – не мого розуму справа.

– Князь міг би й сам потурбуватися. Не велика цяця... – пхикнула Богиня. – Чи вклонитись мені – для нього надто принизливо? Ось, що я тобі скажу: коли він такий гордий, то нехай ще походить пішки!

– Князь – християнин. А за нашою вірою, вибач, – тебе немає...

– Ну, якщо навіть мене немає, – розвела руками Морена. – То коня, й поготів.

Найда зрозумів, що перебрав міри.

– Вибач іще раз за необдумані слова, але в тому, що люди забули Давніх богів, вашої вини не менше.

– Цікаво?

– Монголи плюндрують нашу землю, руйнують храми... Де ж ваша поміч?

– Вони руйнують не наші храми. Наші – знищили ви самі. Чого ж дивуєтеся, що, відмовившись від нас, не маєте помочі? Твій князь оно просить коня. А що ми отримаємо взамін?

– Любов людей! – гарячково вигукнув Найда. – Якщо ми переможемо монголів завдяки Перуновому коневі, то клянуся честю, усі довідаються про це. І тоді не залишиться такого поселення, де б люди не поставили твого чи Перунового ідола.

– Солодкі слова, – зітхнула Морена. – І швидше за все, словами й залишаться. Вдячність швидкоплинна. Та й жреці Єдиного не дозволять вам. Раз взяту владу ніхто не віддає з охотою. Ні, це не підходить... Кінь виконає своє призначення. Але твої слова я пам’ятатиму. Як скінчиться оце все, ми ще повернемося до нашої розмови.

Найда глибоко зітхнув.

– Стережися Богине... Вдячність людська й справді буває короткою, зате ненависть...

– Що?!

Морена схопилася на ноги і рвучким жестом випростала перед собою руки, цілячись розчепіреними пальцями в обличчя парубка. Оглушливо гримнуло... Мигнула блискавиця. В останню мить богиня трішки повернулася вбік, і на Найду лиш дмухнуло жаром. А у гридниці запахло, як після грози...

Богиня знову опустилася на сидіння трону, а парубок лиш розгублено покліпував.

– Отже, ти стверджуєш, що Єдиний справедливіший за Богів Давніх, так?

Найда вирішив за краще промовчати, хоча погляду не відвів.

– О, свята наївність, – розсміялася незлобливо Морена, що вже трохи відвела душу. – Як легко вам можна морочити голову.

– До чого тут морочення, – таки нестерпів парубок. – Хіба ж не ви провадите у наш край монголів?

– Не у ваш, а через ваш... Це найперше. По-друге, монголи однаково давно  поглядають на захід, бо Піднебесна імперія вже покірна їм і не дає вволити хижацькі інстинкти. А далі – океан. Який їм не здолати. Тож, як не сего десятиліття, то наступного, як не з внуком Чингіз-хана, то з правнуком, але орда однаково прийшла б сюди. Бо саме тут дрімає та нагулює жирок їх здобич. А вовк не може замінитися на вівчарку, яка слухняно чекатиме на тельбухи і кістки від зарізаного барана.

Найда хотів було щось сказати, але Морена владним жестом зупинила його. Тепер вона говорила серйозно і вимагала послуху.

– Окрім того, яке звинувачення можеш закидати тим, у кого більшість з вас, особливо молодь, просто не вірить. Нас нема... Що ж, образно кажучи, хата й справді горить. Але не наша хата, і не ми її запалювали. Ви вклоняєтеся Єдиному, хай він вас і рятує. Доки буде відсиджуватися? Та як би він виставив супроти Батия полки виключно зі своїх служителів, то вже цього було б достатньо, аби заперти орду навіки за Воротами Народів. Але йому байдужі ваші страждання. Більше того, він відбирає мужність у воїнів обіцянкою прийняти в Рай лише тих, хто страждав... Страждав! А не боровся...

По обличчі Найди Морена бачила, що він не згідний з її словами і хоче заперечити, але не давала себе зупинити.

– І на останок. Щодо нашої безсердечності і намагання повернути свою владу і колишню силу, заливши світ ріками сліз і крові. Чи ж не розповідається в Старому Завіті, як ваш добрий боженька спершу вигнав людей з Раю, лише через те, що вони насмілилися вкрасти в його саду яблуко? Та якби батьки виганяли з рідної домівки кожну дитину, що осмілилася порушити якусь заборону, то чи були б взагалі в людських оселях діти? А Содом і Гомора? Два міста, не менші за Галич, спалені вщент небесним вогнем через якісь гріхи? У Галичі теж є розпусниці, п’яниці, злодії, убивці, шахраї. Але що б ти сказав, якби через них мали загинути усі галичани? Невже у тих містах не було