Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Захар говорив дедалі тихіше, наче звертався не до парубка, а до власних думок. То ж останні слова Найда ледве розчув і вирішив, що мабуть йому це причулося...
Дорога назад чомусь завше значно коротша. От і тепер, не встиг ще Найда обмислити усього почутого, як вони вже вийшли з лісу. І одразу побачили, що за час їхньої відсутності щось трапилося. Бо люди в селищі метушилися, наче мурахи в потривоженій купі.
– Що діється? – зупинив першого ж підлітка, що пробігав повз них.
Хлоп’я спинилося на мить і, важко сапаючи, витиснуло з себе, з усіх сил вдаючи поважність:
– Монголи! Сторожа донесла: великий загін, в денному переході від села. А монгольський табір уже над Опором!..
Розділ одинадцятий
Замок Морени. Руські Карпати Літо року 6749-го
«Що може бути краснішим за наші Карпати, особливо влітку, та ще й з висоти пташиного лету?»
Потерпаючи зі страху і незвички, очікуючи в будь-яку мить нападу, Найда трохи покружляв над розсіченою вершиною і обережно опустився на майданчик перед дверима.
З того часу, як тут вперше побував молодий Беркут, минуло близько семи десятків літ і зим, але дотепер нічого не змінилося. Все ті ж, потемнілі від віку модринові двері, куті позеленілою міддю. Хіба що ще темніші, і ще зеленішою. Ті ж самісінькі двійко вікон, засклених гірським кришталем. Лиш кедри перетворилися вже на справжніх гігантів. А одного з них уже навіть зламав навпіл котрийсь із грізних, несамовитих шквалів, які час од часу полюбляють шарпати верхів’я гір.
Але, якщо для Захара, котрого вела за руку чарівна жінка, після не менш чарівної ночі, все видавалося милим та цікавим, то Найді, що готувався до смертельного двобою, усе виглядало цілком інакше...
Прості двері у замок скидалися на пащеку жахливої потвори, а темні дошки навіювали думку про кров невинних жертв, якими вони буцімто просякли. Кришталеві шиби дивилися на нього, чомусь, крижаними очима мерця...
Найда струснув головою, проганяючи геть думки, що забирали останні крихти волі, і щоб повернути собі мужність, спробував викликати в уяві миле обличчя Руженки. Сумне і заплакане... Вдалося одразу. Тож парубок хутко зодягнувся у принесену в кігтях одежу і рішуче ступнув до входу у замок. І одразу ж відскочив назад, хапаючись за меч...
Замшілі зовні двері з голосним рипом широко прочинилися... Але замість вороже налаштованих песиголовців, назустріч Найді випурхнуло близько дюжини пустотливих повітруль і закружляло навколо нього у веселому танку. Слідом за чарівними, барвисто зодягненими тендітними дівчатами, що, звабливо посміхаючись та вихиляючись тонкими станами, грайливо оточили парубка тісним хороводом, назовні випхалося двійко приземкуватих гномів. Ці мовчки шанобливо вклонилися і розступилися вбоки, наче давали дорогу, водночас ненав’язливо пропонуючи гостеві увійти.
Найда повагався ще мить, але пригадав, що, зрештою, саме для цього й вибрався з Галича. Він рішуче розсунув повітруль, що так і приснули од нього на всі боки, заливаючись дзвінким сміхом, і ступнув через поріг. Там його переймила інша пара гномів, які, низько схиляючись, повели його за собою далі.
Зала, в якій Морена вирішила прийняти Найду, так і сліпила очі од надміру діамантів, золота і кришталю. Здавалося, досить було б запалити однісіньку свічку, і безліч разів повторений у дзеркалах, вітражах, кубках і решті посуду, а також у вилискуючих латах і щитах, мечах та алебардах, промінець мав би осяяти залу не згірш за денне світло. Тут же горіло не менше сотні чомусь невидимих свічок. І світло їх разило очі з гостротою списа.
Якщо пишністю тронної зали Богиня хотіла вразити і приголомшити парубка, то досягла лиш того, що він мимохіть одразу ж заплющив повіки і не побачив, як вона з’явилася на ажурному, різьбленому з червоного дерева, троні просто з повітря. Тим самим ефект було втрачено, бо коли Найда розплющив повіки, Богиня вже сиділа там, і парубок навіть не здогадався, що ще лише мить тому, на троні нікого не було.
– Хто ти? – голос Морени пролунав тихо, але од холодного тону, яким вона задала це просте питання, згасла не одна дюжина свічок.
– Той, кого ти хотіла бачити, – надміру спокійно відказав Найда.
Як у тому страшному сні, переступивши грань страху, воїн збагнув, що далі немає вже нічого, і як тоді, відчув себе значно впевненіше. Богиня, звісно, – супротивник дуже серйозний, але раз вона його й досі не вбила, то або він і справді їй для чогось важливого потрібен, або вона не в змозі це зробити. Але у будь-якому випадку завше залишається можливість поторгуватися. І, якщо пощастить, то й не без зиску.
– Я? – Морена все ще продовжувала вдавати нерозуміння, не помічаючи, що Доля давно вже втрутилася поміж ними. – Ти самовільно з’являєшся у мій замок, і замість того щоб ввічливо назватися, смієш зухвало казати, що я тебе сюди запрошувала? Це нечувано!
– Що до того, аби назвати себе, перепрошую... – ввічливо вклонився парубок. – Просто я не думав, що всевідаючим Богам необхідні такі дрібниці... Справжніх батьків і імені свого я не знаю... А названі нарекли Найдою... Бо знайшли мене на санях, після того, як відігнали вовчу зграю. Щодо запрошення... Думаю, якщо слуга провадить когось у дім своєї господині, то можна сподіватися – він робить це не без її відома.
– Слуга? – Морена вже збагнула, що вибрала невірний тон, і що таким чином нічого від парубка не доб’ється, але вперто продовжувала тієї самої. – Кого з моїх слуг ти маєш на увазі? І де він?
– Власне, що він, а не вона... – посміхнувся Найда. – Вовкулака Юхим вів мене сюди. Але залишився біля Запалої Долини. Сторож не пустив його далі. Тож мені довелося вже самому... Щоб запрошення не змарнувати.
– Ти так палав од нетерпіння потрапити до мене в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінь Перуна», після закриття браузера.