Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

є найпереконливішим аргументом для виправдання безбожности». Хлопчина знає, що таке купівля і продаж, тож він не дасть заманити себе слоганами модерної теології на кшталт «Бог — це добро».

Він був безутішний, почувався настільки кепсько, що був готовий «смоктати зів'ялі груди своєї бабусі» — до речі, це гарний образ невдалого наближення, при якому стара Гея[483] виглядає цілковито виснаженою.

На цьому вже досить про сурогати — вони є злетом до нічийної землі. Врешті, все стає замінником для іншого. Якщо відчиняться двері, нам доведеться прокрадатися навіть попри батька з матір'ю.

«Справжній перстень» неможливо знайти, і, по суті, або «врешті-решт» він також є сурогатом.

269

Що ж таке «справжнє»? Водночас воно є також недостатнім — тим, що приносить і знову забирає час. Навіть «найостанніше» (Фрідріх Шлаємахер) все ще є тим, що вказує.

У цьому зв'язку — образ із балістики: людина зі своїм невпокоєм, своїми невизначеними пристрастями є націлювачем. Вона шукає реалізації в безіменному — там її мета. Щоб правильно націлитися, людина потребує того, що у стрільця є «мушкою» — тут це назване в полі зору. Це точка світла, через яку безіменне його пристрасті поєднується з безіменним всесвіту. Без названого як сурогату годі обійтися.

270

Оскільки при такому націленні задіяне безіменне, якість стає неважливою. Відмінності тут розпливаються — як, наприклад, між статуєю Мікеланджело та простою гіпсовою фігурою. Ми можемо націлитися на Міланський собор чи на піраміду Ґізи з таким само успіхом, як і на кристалик льоду в зимовому лісі, який тане від нашого подиху. Дульсінея Тобоська вартує не менше божественної Єлени, і, можливо, Лицар Сумного образу був ближче до мети, ніж Playboy Paris — він був близький до безіменного.

Усе це модифікації — діамант показує лише те, на що здатен вуглець зі своєю дивовижною силою. На щось подібне можна натрапити у пустелі та сприйняти за фетиш. По суті, в кожній гальці криється та сама краса, та сама сила.

Ми повернулися до нашої теми; знайти для людини правильне ставлення до всесвіту — це важливіше, ніж примножити її знання. Освітні програми, як, наприклад, теперішні плани реформи університетської освіти, відкривають перспективи в позірний світ, у якому ставатиме дедалі більше автоматів, нудьги й самогубств, і не треба бути пророком, щоб це передбачити. Це стиль розумних та самовдоволених директорів товарної станції, які пересувають туди й сюди знання, ніби штучний товар. Хай там як, але ще є такі, для яких замало пережованого корму, вони не можуть обійтися лише світом колій і стрілок. І тут погляди розходяться.

Китайські сади

271

Я все ще не віддав належного ЛСД; Альберту Гофманну я сказав: «Це ж просто домашня кицька порівняно з королівським тигром мескаліном, у кращому разі — леопард».

Це було після нашого посвячення, яке ми провели, ще задовго до того, коли про наркотики почали говорити добре й погано. Очевидно, та речовина виявила більше подібності з м'якими лапками, ніж із кігтями, й радше муркотіла, ніж ревла. Доза була замалою; я сприйняв за ініціацію те, що було лише знайомою мелодією. Тож ми хотіли повторити експеримент із достатнім запасом «пального»; це мало відбутися до того, як я закінчу рукопис.

Здається, була весна, адже на лугах Боттмінґена вже розквітли анемони, але зима відступила недалеко, а пані Аніта поїхала з дітьми в гори кататися на лижах — таким чином, у домі ми були самі: Альберт Гофманн, господар; Геріберт Концетт[484], фармаколог, тоді ще не в Іннсбруку; а також я, необізнаний із хімічними тонкощами, що прибув із розташованого неподалік Біннінґена.

Те, що точна наука була тут на своєму місці, можна було помітити вже за самою підготовкою: на столі стояла висока, наповнена дистильованою водою мензурка з позначками. Господар у ролі симпозіарха[485] додав дещицю безбарвної рідини, яка миттєво розчинилася.

Так само і в античні часи, оскільки застілля тривало дуже довго, вино сильно розбавляли водою. Винні кружки були оздоблені віночками з виноградного листя і лавра, але насамперед сценами з міфології, знайомими кожному. На нашій посудині була вирізьблена тільки шкала. З великої мензурки кожен одержав маленьку скляночку, не більше лікерного келишка. Ми цокнулися й побажали один одному гарної подорожі. Приміщення було сильно натопленим; ми зручно розташувалися в кріслах. По дорозі просто під вікнами проїздили легкові й вантажні машини. Шум спершу заважав, але потім стих. Барви стали яскравішими, так ніби почало сяяти нубійське сонце або матерія стала сильніше відбивати світло. Мені здавалося, що досі я сприймав лише світлові тіні, а тепер стало істотно яскравіше. Світло було навіть тоді, коли я заплющував очі.

Було тепло й мирно, панував спокій, який порушував лише сильний, приємний видих, що давав насолоду.

«Я забуваю зараз про всі свої справи».

«Про турботи».

«Роботу».

«Родину».

«Я навіть виходжу із себе самого».

«Залишмо все це позаду».

«Навіть атоми — це неважливо».

Ми роззулися; це була прогулянка, для якої не потрібні ні ціпок, ні чоботи, ні колеса, ні крила. Господар дому запалив ароматичну паличку. Дим здіймався вгору, мов шовкова нитка, сіра барва якої набувала синього відтінку. У майже нерухомому повітрі дим спершу підіймався прямовисно. Але потім він починав тремтіти, обертатися, закручуватися у невагомі фігури. Здавалося, він хотів показати, що означає цей танець і на що він здатний. Тут були речовина і рух, ще майже не розділені одяг і тіло. Буття і подія накладалися практично повністю, а з ними демонстрація і феномен. Чи були тут очі, зачаровані предметом, чи, навпаки, вони самі його зачаровували? Годі було розрізнити, та це було геть неважливо. Розмірковувати про таке означало змагатися із дзеркалом.

Хоровод, первісний танець, очевидно, був тут першим — усе, що на початку було розділене, рухається