Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Мілана знову вхопилась за живіт, відчуваючи, що той незадоволено бурчить. Подруга одразу зрозуміла в чому справа та повернулась до своїх рослин. Все швидко зібрала, не забула про коріння топінамбура, які вирила по дорозі. Швидко приготовлений обід подруги швидко проковтнули та задоволено лягли на траву, зігріваючись проміннямисонця.

За пів години, дівчата побігли до озера - охолодити себе, тим більше Мілана відчувала, що вона неймовірно брудна. Провести в проміжному світі ніч та пів дня – відчуття було, наче вона там була не менше тижня. Без сонця, без їжі, без кольорів навколо. Біля самого озера, на піску, дівчина різко зупинилась. Вона обережно поглянула в воду. Прозора вода, по якій проскакували водяні комахи, реагувала хвильками. Дно не повністю прозоре, але проглядалось не погано. Мілана зітхнула з полегшенням, побігла вперед.

Пірнувши, навіть не чекаючи, коли звикне до води, дівчина винирнула та вхопила повітря повними грудьми. Неймовірне полегшення опустилось на голову, плечі. Вона відчула як гудуть ноги та руки. Це не дивно, та ще була ніч.

Вийшовши ближче до берега, подруги сіли у воді та деякий час бризкались водою, сміялись та грали. Мілана була неймовірно рада, що повернулась на галявину. Звісно, вона не хотіла бути в цьому безкінечному лісі, але якщо вибирати цей світ та світ сутінок – ліс мав неймовірну перевагу.

Несподівано, недалеко від озера, захитались деревця та кущі, на галявину вийшов Іван. Він був втомлений, спітнілий, але дуже задоволений. На спині у хлопця висів лук. В одній руці він тримав мішечок зі стрілами, а в іншій – великого зайця. Іван одразу звернув увагу на озеро та дівчат. Побачивши Мілану, хлопець швидко добіг піску, кинувши здобич на островок з очеретом.

- Ти нарешті повернулась! – крикнув радісно Іван, але вмить почервонів та відвернувся, розглядаючи дерево, - де тебе носило? – хлопець прийшов до тями, зібрався, - я вважав, що ти вирішила помандрувати проміжним світом, - він насупився, - але чому ти хоча б не попередила?

- Вибач, будь-ласка, - сором’язливо відповіла Мілана, - я не планувала там довго залишатись. Я лиш хотіла зазирнути в нього, подивитись, - вона подивилась на озеро, - знайти відповіді на питання.

- Знайшла? – заспокоївся Іван.

- Не знаю, чи знайшла саме відповіді, - сказала Мілана, - але подій було досить багато.

- Тоді пропоную не прохолоджуватись, - іван показав рукою на мокрих дівчат, - йдемо до багаття. Сьогодні у нас розкішна вечеря, - він знову підняв зайця та всміхнувся.

Діти швидко дійшли дерева та багаття. Ліза одразу закинула декілька великих гілок у вогонь, Подруги сіли, а Іван дістав ніж та почав займатись здобиччю. Декілька хвилин всі мовчали, потім Мілана зітхнула, ляснула в долоні та почала свою розповідь. Про те як обійшла галявину, про те як на неї накинулась рись та олень. Мілана з радістю пояснила, що може ставити перед істотами невидимий бар’єр, але лише при умові, що вона зосереджена на ворогові. Оленя вийшло зупинити, але рись, що наскочила на неї зі спини, зробила це без перешкод.

В цьому моменті Мілана завела руку за спину, торкнувшись шраму. Вона розповіла про те, що рись зробила надріз та лишила в ньому свій клик. Лише з часом, дівчина зрозуміла, що таким чином, вона закріпилась в світі сутінок, вона ніяк не могла з нього вийти. Іван, як і Ліза, одразу спитав «Як же ти змогла повернутись?», але Мілана попросила дочекатись всієї історії.

Дівчина розповіла про Аналім, яку побачила в криниці, що в світі сутінок мала воду. Звичайно, як будь яка дитина, Мілана сподівалась знайти відповіді навіть з такими дивними створіннями, що можуть жити в криниці. Та потім пояснила, що то була Аринка, яка любить пожартувати, познущатись.

Мілана зупинилась, підбираючи слова, та розповіла про свою подорож до справжнього світу, з якого всі діти прийшли та про зустріч з невидимим створінням. Ось тут діти взагалі не перебивали, вони слухали з відкритими ротами. Ліза час від часу ойкала, але коли Мілана закінчила, Іван присвиснув, забувши, що оброблю зайця.

- Оце так історія, - тихо сказала Ліза, прикриваючи рота від здивування, - ти спілкувалась з творцем світу?

- Не знаю, чи правильно Бегемота називати творцем світів, - всміхнулась Мілана, - але це його слова.

- Ти казала, - втрутився Іван, повернувшись до справи, - що після того, як потрапила в наш світ - почала відчувати тепло та захист від сутінок?

- Так, наче тепло розливається, - Мілана всміхнулась та торкнулась грудей, - це важко пояснити, але як тільки в тому світі мені стає сумно – одразу відчуваю тепло. Як я зрозуміла істот, що нас сюди заманили, я мала там загинути, проміжний світ витягує всю радість з тебе.

- То Костя та Аринка, - також уточнила Ліза, - це якісь дуже старі істоти, що мучать дітей, витягуючи з них радість, але в цьому світі?

- Так, - зітхнула Мілана, - Бегемот сказав мені дивну річ. – вона помовчала, згадуючи слова творця світу, - вони не демони, не над істоти. Вони вміють так само радіти, так само боятись. А страх вбиває. Запам’ятай це.

- Тобто, іншими словами, - сказав Іван, - якщо ми хочемо подолати Костю та Аринку, ми маємо добряче їх налякати?

- Може й так, - підняла плечі Мілана, - якщо нам взагалі потрібно їх подолати. – вона піднялась та потягнулась, - також треба звернути увагу на велетня, всередині якого тече кров. Бегемот казав, що мандрує між такими деревами. В них або просто сила, якою він харчується, - вона згадала як борсук запропонував перекусити, - або вони можуть бути підсилювачами.