Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

персонаж, здатний довести до дрижаків чорного з Краухарда, мусить бути непереможним воїном. Чи це у мене просто з нервами щось? Ні, он, сусід зліва також пополотнів, як зомбі. Двоє справа тривожно перезираються, чує моє серце, змовляються драпати. Ха! Катер уже відійшов, а з берегом острів з’єднує лише розвідний міст, який, безсумнівно, уже підняли. У цього відморозка все продумано — учням не втекти!

Далі почалися власне заняття. Полігон заполонили зойки «Данґемахарус!», було чути тріскіт блискавиць і матюки інструктора — чистильники-початківці демонстрували свої здібності на створених за допомогою чорної магії імітаторах. Складнопідрядних речень капрал вимовляти не вмів, а йому цього було і не треба — випускників Університету серед курсантів не було (крім мене, природньо). Чотири інших новобранці були типовими як на сьогодення чорними — в міру нахабними і умовно-освіченими. Якби не вплив дядька Ґордона, я цілком міг би виявитися одним з них. Ритуал Здобуття Сили вони проходили в якомусь провінційному училищі чи армійській учебці, а слова «Вища Магія» вимовляли з легким заїканням. Карколомні тонкощі теорії були пацанам нецікаві, вчили їх методом Непереможної Довбні — чим простіше, тим краще. Цілком робочий принцип, якщо згадати, як я примудрявся підробляти з одним-єдиним відпрацьованим прокляттям. Від капрала вимагалося відшліфувати рефлекси новачків, а також вберегти їх від найбільш поширених помилок, на пояснюючи, що саме вони роблять не так. Надмір знань породжує печалі, так би мовити.

Ось це і є хвалена бойова магія, яку всі так ніжно люблять? Пофіг мізки, пофіг розуміння, головне — якмога потужніший канал і якнайкраща реакція, все інше добирається по мірі практики. І ось тепер мене (мене!) намагаються законопатити на рівень сільських забіяк. Не дамся!!!!

Шум, суєта і примітивність завдань навівали на мене неймовірну нудьгу, а тренажери, що імітували нежить, викликали лише дурнуватий сміх. Звичайні люди різниці між чорним прокляттям і потойбічним феноменом не бачать, і дуже даремно. Це як бджолиний рій і лісопилка: і те, і друге дзижчить, але при цьому одне може розвалити тебе навпіл, якщо ти необережний, але, водночас, може бути знешкоджене залізним патиком. А де той рубильник, яким можна відключити атаку сотень бджіл? Все, створене людиною, несе в собі відбиток її розуму, і боротися навіть з каверзними і складними Знаками виявилося набагато простіше, ніж з примітивним, але чужим усьому живому чудовиськом. Однак, привезти на полігон нежить було неможливо (хіба ґуля, і потім бігай від нього), тому що загравання з ворожою силою завжди закінчувалися погано. Та і навіщо? Курсанти орудували маркерами, розграфляючи на піску здоровенні пентаграми (строго за інструкціями), а я шахрував — вкладав рівно стільки зусиль, щоби відключити імітатор, хоча реальним нежитям мої зусилля були б до одного місця. Але раптом перехопив уважний погляд інструктора і запанікував: замутив щось настільки химерно-руйнівне, що Ракшатові від одного погляду на це би стало погано. Словом, бабахнуло так, що дерева на березі захиталися.

— Тангор!!! — прогарчав капрал, відпльовуючись від піску (міцні тут обереги, блін).

— Моя вина! — пискнув я, намагаючись робити так, щоби вирва залишалася між мною і інструктором.

Чотири години ми розважалися, аж курилося, а під кінець капрал похмуро пообіцяв, що наступного разу запевнить, що ми прийдемо до голови по розум. Четверо курсантів пішли на причал чекати катера, а я рушив у бік мосту. Очевидно, що так рано приїхати сюди з міста можна було лише на мотоциклі, інакше мені би треба було вставати ще на годину раніше — службовий катер ходить на полігон за своїм розкладом. Весна прийшла, їдріть її в качєль! Вночі — лід, вдень — грязюка, пересуватися з місця на місце можна лише на дирижаблі.

Я видобув з сідельної сумки окуляри і ретельно протер. В принципі, на моєму мотоциклі є розсікаючі чари (це ж ексклюзивна модель!), від бризків і комах воно захищає добре, але одного разу мене знесло в кущі, і вони «мигнули» — я мало без очей не лишився. Не люблю сюрпризів!

— Тангоре, затримайтесь на хвилинку.

За моєю спиною стояв капрал, і очі в нього були добрі-добрі. Це мене одразу насторожило.

— Пройдемо зі мною!

Я чесно розглянув варіант втекти, але міст ще не опустили, і мені довелося би стрибати у воду, а погода для купання ще не дуже.

Ми почалапали на протилежний від полігону кінець острівця, де притулилося кілька маленьких сарайчиків — службові приміщення. Капрал завів мене в те, на якому красувалася табличка «Склад». На грубих дерев’яних полицях був навалений різноманітний інвентар — коробки крейдяних маркерів і дзеркал, пакетики з сіллю, мотки мотузок, граблі і лопати, а в холодному, схожому на склеп, закутку зберігалися навчальні посібники — об’їджене фомою шкло, павутина Хижої Луни, гребінь водяного закрута. На окремому столику була виставлена обвуглена голова ґоула з зубами такого розміру, що у живих таких просто не буває. Ага, ага! В тіні я просто не помітив, коли капрал встиг до мене підкрастися, і помилку свою усвідомив лише, коли мої руки заломили за спину, вивернутий лікоть жалібно хруснув. Запанікувавши, я спробував кинути нападника через стегно, але він підсік мене і поклав мордою до землі, дуже професійно. Ще і притис поясницю коліном, фіксуючи!

Будуть бити….

— Твоя робота!? — прогарчав мені на вухо цей садист, продовжуючи викручувати лікоть.

Сказати, що ні?

— Про що думав, га? Про що ти думав?!!

Прямо в той момент? Ні про що. Це вже потім, на лекціях міс Кевінахарі, мені стало зрозуміло, як крупно я ризикував, виганяючи нежитя без магічної підтримки. Лажа в тому, що коли інфернальна частина ґоула залишається без фізичного носія, вона починає ділитися, і якщо в межах доступу є придатне для заселення тіло, то замість одного чудовиська ви дістанете трьох, так що своєю появою на світ Макс був зобов’язаний неакуратності попереднього начальника «очистки», який розміняв одну велику тварюку на парочку трохи менших. Звичайно, тривалість позатілесного існування дуже обмежена, а свіжі ґулі будуть слабші за старих, але кому від цього легше?

Напевно, пауза в розмові стала помітною. Капрал ще раз роздратовано ткнув мене мордою об підлогу і відпустив.

— Сеча в голову стукнула?! В герої хочеш?!

Ха! На хріна воно мені здалося. Навіть просто запідозривши, що там можуть бути такі чудовиська, я би просто поїхав геть, порадивши решті або драпати, або забарикадуватися в домі. Просто в мене не було вибору:

— Та хто ж знав, що їх вдень розбудять!!!

— А різниця?

— А люди?

Друга лажа в тому, що вночі ґоули могли спробувати заселити живих. Білі би не встояли.

Капрал спересердя плюнув на підлогу.

— Точно, герой! Ти хоч уявляєш собі, що таке ґоул в тілі мага?

Нежить, який одержав доступ до каналу Джерела? Навіть теоретично знати не хочу.