Стефані Маєр - Аптекар

— Я щиро сподіваюсь.

— Еее… не викидати це? — спитав спантеличено Деніел. — Це… волоський горіх?

Алекс поглянула, щоб збагнути, про який пакунок він каже.

— Кісточки з персиків, — мовила вона.

— У сміття?

Вихопивши в нього з рук пакунок, вона запхала його в сумку, яку саме зараз складала.

— Не у сміття, — мовила вона. — Я добуваю з них ціанід натрію, який у природному вигляді є всередині в ядерцях кісточки. У кожнім небагато, тож мені доводиться назбирувати сотні кісточок, щоб добути стільки, скільки мені треба, — вона зітхнула. — Знаєш, колись я любила персики. А зараз терпіти їх не можу.

Вона підвела очі й побачила, як Деніел остовпів просто на місці, широко розплющивши очі.

— Ціанід? — голос у нього був приголомшений.

— Одна з моїх безпекових систем. Коли він реагує з правильно обраною рідкою кислотою, утворюється синильна кислота. Це безколірний газ. Я роблю ампули з нею, однієї вистачає, аби заповнити кімнату завбільшки десять на десять. Нескладна сполука. Передові матеріали мені більше недоступні. Наразі це здебільшого хімія у власній ванній.

Вираз обличчя Девіда пом’якшав, він кивнув, немов усе, про що вона говорить, є цілком логічним і нормальним. Вона усміхнулась сама до себе.

Алекс мала зізнатись собі, що почувалась трохи спокійніше, коли все приладдя було упорядковано й акуратно складено; найкраще, що є в обсесивно-компульсивному розладі, — це мало не кайф, який отримуєш від чистого й охайно прибраного простору. Підрахувавши запаси зброї, яка лишилась у неї, вона теж відчула втіху. Сережки незамінні, і їй бракувало кількох складників, але переважна більшість її обладунків досі була в робочому стані.

Повечеряли вони зерновими батончиками, печивом «Орео» та пляшкою води, якою поділились, сівши на краю розчиненого багажника джипа; її ноги не діставали до землі на цілий метр, а він торкався пальцями до землі. Він наполіг, щоб вона випила більше знеболювального. На щастя, запаси безрецептурних ліків можна легко поповнити. На них можна не скупитись.

— Коли ми їдемо? — спитав Деніел, коли вони все з’їли.

Вона поглянула, оцінюючи, як розташоване сонце.

— Незабаром. Ще п’ятнадцять хвилин і, гадаю, стемніє, поки ми дістанемось головного шляху.

— Знаю, що я страшенна морока й, мабуть, заслуговую чогось на кшталт карцеру абощо, але, як гадаєш, можна мені поцілувати тебе, перш ніж нам час їхати? Я обережніше поводитимусь із твоїм обличчям та одягом, обіцяю.

— Обережно? Не дуже спокусливо.

— Даруй, наразі — це моя найліпша пропозиція.

Вона з насмішкуватою неохотою зітхнула.

— Власне, робити мені все одно більше нічого.

Він обхопив її обличчя руками, обережно торкаючись пучками пальців, щоб не зачепити рани, а коли його губи торкнулись її губ цього разу, вони були такими ніжними, майже невагомими. І цього разу вона відчула кайф, електричний розряд попід шкірою, але якось по-дивному втішливою була ніжність у цім поцілункові. Як колись, як у кухні на ранчо, тільки трішки обережніше. Вона досі жваво пригадувала той ранок і те, як усе змінилось опісля. Вона міркувала, чи не змінити темп, заскочивши йому на коліна та обвивши його ногами за стан, але вагалась. Було приємно просто так, як є. Вона намацала пальцями його кучері, бо це вже стрімко перетворилось на її звичку.

Він поцілував її в шию, ніжно шукаючи місця, де під шкірою бився пульс.

Прошепотів у її здорове вухо:

— Мене тільки одне бентежить.

— Одне? — видихнула вона.

— Окрім очевидного, звісно.

Його губи знову знайшли її вуста, так само обережно, але цього разу більш розвідувально. Уже майже десять років спливло, відколи її хтось цілував, але почувалась вона так, ніби те було давніше. Ніхто й ніколи її так не цілував, щоб уповільнювався час, її мозок завмирав, а електричний розряд…

— Хочеш знати, що саме? — спитав за кілька хвилин.

— Гм?

— Що мене бентежить.

— О, так, звісно.

— Ну, — мовив, припинивши цілувати їй повіки. — Я точно знаю, що відчуваю до тебе. — І знову її губи, шия. — Але я точно не знаю, що відчуваєш до мене ти.

— Чи це не очевидно?

Він відхилився від неї, не випускаючи її обличчя з долонь, і пильно й зацікавлено дивився на неї.

— У нас ніби однаковий рівень потягу.

— Згодна.

— Але чи ти відчуваєш щось більше?

Вона витріщилась на нього, не знаючи, на що саме він сподівається.

Він зітхнув.

— Розумієш, Алекс, я закохався в тебе, — він почав роздивлятись її обличчя, щоб збагнути її реакцію, а потім, насупившись, опустив руки їй на плечі. — І я бачу, що ти в це не віриш, але це правда. Попри те, що, можливо, моя нещодавня поведінка свідчила про інше, але в наших стосунках моєю кінцевою ціллю є не секс. І… гадаю, я хотів би знати, які в тебе цілі.

— У мене які цілі? — вона здивовано дивилась на нього. — Ти не жартуєш?

Він важко кивнув.

Її голос залунав різкіше, ніж вона хотіла, відповідаючи:

— У мене лише одна ціль — зберегти нам обом, тобі й мені, життя. Можливо, якщо ми доживемо до цього, ми й справді зможемо говорити про надії в нашому житті на наступні двадцять чотири чи сорок вісім годин. Якщо ми коли-небудь опинимось у такому щасливому становищі, я поміркую про інші цілі. Щоб мати цілі — треба мати майбутнє.

Тепер він насупив не лише губи, а й очі. Брови опустились і зійшлися докупи. — Усе справді так кепсько?

— Справді! — вибухнула вона, стискаючи руки в кулаки. Глибоко вдихнула. — Я гадала, що це теж очевидно.

Смеркалось. Вони мали б поїхати ще п’ять хвилин тому. Зістрибнувши з джипа, вона свиснула псам. Ейнштейн нетерпляче проскочив повз неї, напоготові знову повернутись на шлях. Вона пішла, щоб забрати Лолу, але Деніел нагодився до неї першим.

Потягнувшись, Алекс намагалася зосередитись. Вона відчувала, що добре відпочила, тож, мабуть, зможе кермувати цілу ніч. А це головне. Просто пережити ніч, не привертаючи більше уваги, ніж треба. Відправити імейл Кевіна, а потім пересадити свій мандрівний цирк у транспортний засіб, який менше кидається у вічі. На цьому її палкі прагнення вичерпуються.

Певний час вони їхали мовчки. Вони ще не виїхали з польових доріг, як стемніло. А коли пустились по І-49, Алекс трішки розслабилась.

На дорозі машин було небагато, усі були старенькі та вписувались у життя в селі. Наразі вона була певна, що ніхто й гадки не має, де вони.

Вона розуміла, що має зосередитись, але темна дорога та постійний потік невідомих автівок були монотонними, і вона не могла не замислитись, над чим розмірковує зараз Деніел. Така мовчазність йому не