Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Підняла погляд на поле бою і жахнулася. Вода там набула багрового відтінку, а земля вкрилася десятками, якщо не сказати сотнями, мертвих тіл. Вуха роздирали крики болю, дзвін металу, гарчання й завивання перевертнів. Очі часто різали яскраві спалахи магії, від котрої буквально вібрувало повітря, важкістю лягаючи у грудях.

Я спробувала відшукати очима Рейвана, але відстань була надто великою, та й хаотичні рухи людей збивали з пантелику – важко було зрозуміти, хто є хто.

- Амосе, забери її якомога далі звідси і зроби те, що є істинно правильним, – наказала Еліна воїну, що залишився охороняти мене.

- Але ж Кіпріан… – засумнівався той.

- Скажемо, що втекла, – перебила його дівчина.

- А як не повірить?

- На тебе напали, ти вдався до самооборони…

Закінчення легенди й без того було всім зрозумілим.

Амос кивнув і смикнув мене догори.

- Рухайся! – наказав тихо, штовхнувши в бік рідкого лісу.

Ми з дівчиною обмінялися ненависними поглядами – і я слухняно пішла у вказаному напрямку. Навіть не пручалася. Для чого, коли моя доля й без того вирішена? І навіть знаючи, якою ціною для цих людей обійдеться моя смерть, я продовжувала її жадати. Навіть не так… Тільки тому я її й жадала.

Цей світ ламає навіть найсвітліші душі. Бачать духи, боги, Вічні й невічні… я намагалася бути хорошою. Однак, добром цю війну не виграти. Зло може здолати лиш іще більше зло. І сьогодні цим злом я збираюся стати.

Якщо моя смерть, як і смерть попереднього Виру, здатна знищити, умертвити навіть шмат території – нехай! Так, помруть і невинні люди – їх шкода, але будь-яка війна вимагає жертв. І ці заберуть із собою ще й демонське військо, що вже точно ослабить архонта. І тоді послідовники Кіпріана, хай навіть я не визнаю їх методів, отримають те, чого так жадали: доступ до неприступної фортеці Континенталю, а отже й до самого псевдоправителя. А може пощастить – і я одразу його знищу, відправивши назад до пекельного царства. Що як саме для цього мене породила Вічність?

- Пробач, – почула я з-за спини раптом тихе і здивувалася. - Я не маю звички вбивати жінок, хай навіть бісівських наречених.

Кисло всміхнулася. Слова хлопця, зовсім іще юного та невинного, звучали щиро. Я його не знала близько, але відчувала, що позаду не погана людина, а просто воїн, котрий довірив своє життя й долю праведним цілям, які обмежують його обов’язками. Я стану його жертвою лише тому, що ним керують хибні уявлення про мене. А він – моєю через те, що така ціна його вибору – життєвого шляху.

Ми обоє не є поганими людьми і вже точно не заслуговуємо на такий трагічно-сумний кінець. Однак війна не розрізняє хороших і нехороших, вона пожирає всіх, наче сліпий звір, тамуючи свій невситимий голод.

- І ти теж, – я зупинилася на краю берега, - пробач.

Амос здригнувся від того смутку, що наситив мій голос. Мабуть, навіть запідозрив щось неладне. Однак проігнорував свій внутрішній сигнал тривоги й оголив меча.

- І постане з Мороку Світло! – прошепотів він валларійське гасло, здійнявши наді мною зброю.

Заплющила очі, набравши в легені повітря. З видихом почула, як воїнське лезо розсікає повітря і дзвінко вдаряється об метал.

Здригнулася.

Поглянула перед себе широко розплющеними очима, з подивом угледівши Деркана. Він відбив атаку Амоса, штовхнувши воїна на землю й замахнувшись своєю зброєю.

- Стривай! – вигукнула я, змусивши свого захисника завмерти.

На мить, усього на мить, я розгубилася, сп’яніла від думки, що тепер маю надію на порятунок. Всерйоз подумала про втечу, ощасливлена тим, що Рейван, хоч і зробив вибір не на мою користь, проте послав по мене свого вірного слугу.

Але вчасно схаменулася і приборкала своє боягузство. Якби Рейван був готовий до змін, якби справді противився демонському режиму, він би прийняв ультиматум Кіпріана й навіть добровільно погодився на співпрацю. Коханий обрав би мене, зберіг би сотні життів своїх воїнів, однак він залишився вірним архонту, віддав перевагу імперії Зла. Його відданість чи то банальний страх виявилися сильнішими за почуття до мене. І якби не це викрадення, якби не гіркі одкровення Кіпріана, я б і справді змирилася з несправедливістю, пробачила б і погодилася на сліпе життя в самообманні. Я б заплатила цю ціну за власне щастя. Нехай і примарне.

Однак, тепер я знаю правду, розумію, що людське життя в цей час утратило будь-яку цінність. Бачу, що світ упевнено котиться в прірву, а тому готова ризикнути, щоби подарувати йому можливість на зміни. Континентом повинні правити люди! Боги мусять повернутися! Ті невинні створіння, що досі відчайдушно вірять у кращі часи, – гідні їх зустріти!

- Нехай він закінчить почате! – промовила рішуче, чим здивувала одразу обох воїнів.

- Ти несповна розуму? – гаркнув на мене Деркан.

- Повертайся до свого господаря. Передай йому, що я його справді кохала і досі кохаю. Якщо встигнеш, – останнє додала геть тихо.

- Не встигне! – почула я гнівний оклик – і перевела погляд за спину супротивників.

В десяти метрах від нас стояв Кіпріан. Скривавлений, мокрий, брудний, поранений він важко дихав. В одній руці тримав меч, освячений багровими каплями, а в іншій…

Я здригнулася, відчувши, як усе всередині мене стрімко відмирає. Холоне, наче поціловане самою смертю. Із глибин душі здійнявся й вирвався на волю божевільний нелюдський крик, залишивши по собі слабке болюче тремтіння. Я прикипіла до землі, наче вжалена блискавкою, й не змогла відвести погляду від справжнього обличчя жаху.

Він тримав за волосся відрізану голову мого коханого чоловіка. З неї досі тонкими цівками стікала кров, а шкіра ще залишалася загоріло-рум’яною. Тільки в очах уже не світилося життя – лише безпросвітна темрява, котра століттями вирує в печері Прощань.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ!